ЙОГО ДИТИНСТВО

Його віддають годувальниці

Коли наша мати Хазрат Аміна тримала на руках свою благословенну дитину, скорбота за її чоловіком Хазрат Абдуллахом наче зменшувалася. Після того як мати дев’ять днів годувала груддю нашого Володаря Пророка, кілька днів годувала Його також Сувайба-хатун, джарія (невільниця) Абу Лахаба. Раніше Сувайба-хатун годувала Хазрат Хамзу, а потім Абу Саламу. Хафіз ібн Джазрі розповідає: «Абу Лахаба побачили уві сні й спитали, як йому ведеться. Він сказав: „Я терплю кару могили, але щороку в ночі на 12 Рабі аль-авваля кара моя полегшується. Я знаходжу полегшу, смокчучи прохолодну воду, що витікає між двома моїми пальцями. Тієї ночі, коли Расулюллах прийшов у світ, моя джарія Сувайба принесла мені про це радісну звістку. Я так зрадів, що звільнив її і звелів їй стати Його годувальницею. Тому в ці ночі моя кара полегшується“». У той час мешканці Мекки мали звичай віддавати своїх дітей годувальницям. Дітей посилали на сусідні нагірні пасовища, де повітря було добре, а вода свіжа, і вони якийсь час жили в своїх годувальниць. Причиною було спекотне підсоння Мекки. Щороку з цією метою до Мекки приходило багато жінок. Кожна з них брала з собою по дитині, щоб годувати її. Виростивши дітей і повернувши їх батькам, вони отримували щедру плату й багато подарунків. Того року, коли народився наш улюблений Пророк, як і кожного року, до Мекки прийшло багато жінок із племені Бану Саад, що жило на нагірних пасовищах, щоб стати годувальницями. Кожна з них отримала дитину для годування. Серед племен довкола Мекки плем’я Бану Саад славилося своєю честю, щедрістю, мужністю, скромністю і чистою арабською мовою. Знатні люди курайшитів здебільшого воліли віддавати своїх дітей саме племені Бану Саад. Того року на землях племені Бану Саад лютували тяжка посуха й голод. Халіма-хатун, яка походила з цього племені, так розповідає про те становище: «Того року я ходила полями і збирала траву, і дякувала Аллахові таала, що знаходила її. Часом минало три дні, а в мене й рісочки в роті не було. У такому стані я народила дитину. З одного боку був голод, з другого — тяготи пологів. Бували хвилини, коли я від голоду не могла відрізнити землю від неба, а ніч від дня. Якось уночі я заснула просто неба посеред степу. Уві сні хтось занурив мене у воду, білішу за молоко, і сказав: „Пий цю воду“. Я пила, доки не вгамувала спраги. Потім він знову змусив мене пити. Вона була солодша за мед, і я пила й пила. „Хай у тебе буде вдосталь молока, о Халімо! Чи знаєш ти мене?“ — спитав він. Коли я сказала, що не знаю, він мовив: „Я — той хамд (хвала) і шукр (подяка), які ти виявляла у своїй скруті. О Халімо! Іди до Мекки. Там «Нур» стане тобі другом, і ти сповнишся благословень. Не розповідай нікому цього сну!“ Прокинувшись, я побачила, що мої груди повні молока і що всякі нестатки й голод мене покинули». Через те що того року був голод, до Мекки прийшло більше годувальниць, ніж в інші роки, щоб годувати дітей за плату і так пережити скрутні часи.

«Ми створені не для того, щоб гратися» Хадис шаріф

Пустеля Бану Саад

Усі вони поспішали, щоб забрати дітей із заможних родин. Кожна з цих жінок отримала по дитині. Нашого улюбленого Пророка вони брати не поспішали, бо Він був сиротою без батька; вони думали, що багато за Нього не отримають. Серед цих жінок була й Халіма-хатун, відома своєю цнотливістю, чистотою, лагідністю, сором’язливістю і доброю вдачею. Через те що тварина, на якій вони їхали, була кволою, вони прибули до Мекки пізно. Але це запізнення дало їм більше, ніж те, чого вони шукали. Коли вона разом із чоловіком ходила Меккою, вони побачили, що дітей із заможних родин уже розібрали. Але вони не хотіли повертатися з порожніми руками. Тепер їхнім єдиним бажанням було повернутися додому з дитиною.

Нарешті вони зустріли чоловіка, який викликав шанобливий трепет і мав дуже приязне обличчя. Це був Абдульмутталіб, провідник Мекки. Вислухавши, чого вони хочуть, він сказав, щоб вони взяли його онука і що так вони здобудуть велике благословення й щастя. Тепло й щирість Абдульмутталіба притягували їх до нього. Вони одразу прийняли його пропозицію. Потім старий дід повів Халіму-хатун до дому Хазрат Аміни.

Халіма-хатун розповідає: «Коли я підійшла до ложа дитини, Він лежав сповитий і мирно спав на зеленому шовковому покривалі, а довкола розходився запах мускусу. Я була вражена, і враз так полюбила Його, що не мала серця Його будити. Коли я поклала руку Йому на груди, Він прокинувся, подивився на мене й усміхнувся. Ця усмішка зовсім мене зачарувала. Думаючи, що Його мати, може, не віддасть мені таку гарну й благословенну дитину, я прикрила Його обличчя й одразу взяла Його на руки. Я дала Йому праву грудь, і Він почав смоктати. Я дала Йому ліву, але її Він не взяв. Абдульмутталіб обернувся до мене і сказав: „Радісна звістка тобі! Жодна жінка ще ніколи не отримувала такого благословення, як ти!“1

Віддавши мені свою улюблену дитину, Аміна-хатун сказала: „О Халімо, три дні тому я почула голос, який сказав, що жінка, яка годуватиме твого сина, походить із роду Абу Зувайба з племені Бану Саад“. Тоді я відповіла: „Я з племені Бану Саад, а кунья мого батька — Абу Зувайб“».

Халіма-хатун розповідає далі: «Аміна-хатун розповіла мені ще про багато подій і дала мені настанови. Я ж зі свого боку розповіла їй про сон, який бачила перед приходом до Мекки, і про голоси, що лунали праворуч і ліворуч від мене дорогою і казали: „Радісна звістка тобі, о Халімо! Тобі випаде годувати той нур, що сліпить очі й осяює світи“».

Халіма-хатун каже: «Я взяла Мухаммада алейхіссалям і вийшла з дому Хазрат Аміни. Я прийшла до свого чоловіка. Коли він подивився на обличчя дитини в мене на руках, він теж був зовсім зачарований і сказав: „О Халімо! Ніколи раніше я не бачив такого гарного обличчя!“ А коли побачив благословення, що їх ми отримали, щойно взяли Його до себе, сказав: „О Халімо! Знай, що ти взяла дуже благословенну дитину високої гідності“. Я відповіла: „Клянуся Аллахом, саме цього я й бажала, і моє бажання здійснилося“».

Від тієї миті, як Халіма-хатун і її чоловік вирушили з Мекки з Мухаммадом алейхіссалям, вони почали отримувати частку Його благословення. Їхній кволий і повільний віслюк тепер ішов, мов чистокровний арабський кінь. Хоча караван, з яким вони прийшли, вирушив раніше за них і відійшов далеко, вони наздогнали його й залишили позаду. Коли вони прибули на землі Бану Саад, то отримали такий достаток і благословення, яких ніколи раніше не бачили. Їхні тварини, що доти давали мало молока, мали вим’я, повне по вінця. Сусіди, бачачи це, дивувалися й ясно розуміли, що це стається через дитину, яку вони взяли на годування. Наш Володар Пророк смоктав лише праву грудь Халіми-хатун.

«Жоден з моїх предків не чинив перелюбу. Аллах таала привів мене у світ від доброчесних, добрих батьків і чистих матерів» Хадис шаріф

Ліву Він залишав Своєму молочному братові. Він почав повзати, коли Йому було два місяці. У три місяці Він міг стояти, а в чотири — ходив, тримаючись за стіни. У п’ять місяців Він пішов, а на шостому місяці почав ходити швидко. У сім місяців Він міг ходити всюди. На восьмому місяці Його мова була зрозумілою, а в дев’ять місяців Він говорив цілком виразно. На десятому місяці Він почав стріляти з лука.

Халіма-хатун розповідає: «Коли Він почав говорити, то найперше сказав: „Ля іляха іллаллаху валлаху акбар. Вальхамду ліллахі раббіль-алямін“. Від того дня Він ні до чого не простягав руки, не згадавши імені Аллаха таала. Він ніколи нічого не їв лівою рукою. Коли Він почав ходити, то тримався подалі від місць, де гралися діти, і казав їм: „Ми створені не для цього“. Щодня Його огортав нур, подібний до сонячного світла, а потім знову відступав. Він розмовляв із місяцем, і коли вказував на нього, місяць рухався».

Через посуху вони дуже бідували і якось вийшли благати Аллаха таала про дощ. Вони взяли Мухаммада алейхіссалям із собою, коли вийшли молитися, і заради Нього отримали рясний дощ і благословення. Халіма-хатун розповідає: «Коли Мухаммадові алейхіссалям минуло два роки, я відлучила Його від грудей. Потім ми з чоловіком поїхали до Мекки, щоб віддати Його матері. Але ми отримали через Нього таке велике благословення, що нам було дуже тяжко розлучатися з Ним і не бачити Його благословенного обличчя. Я розповіла Його матері про Його поведінку. Аміна-хатун сказала: „Мій син має велику гідність (шан)“. Я сказала: „Клянуся Аллахом, я ніколи не бачила нікого благословеннішого за Нього“. Потім я знайшла багато приводів, щоб попросити Аміну-хатун дозволити Йому ще трохи побути в нас. Вона не відмовила нам і дозволила, щоб Він залишився в нас довше. Ми повернулися з Ним до свого племені. Так наш дім сповнився благословення, а наше майно, наше добро і наша шана примножилися. Ми отримали незліченні благословення»2.

Хмара над Його благословенною головою

Халіма-хатун розповідає: «Одного дня Сарвар аль-алям (саллаллаху алейхі ва саллям) спитав мене: „Удень я не бачу своїх братів і сестер. Чому це так?“ Я відповіла: „Вони ходять пасти овець. Додому вони приходять лише ввечері“. Тоді Він сказав: „Пошли й мене з ними. Я теж хочу пасти овець“. Я знаходила багато приводів і наводила чимало відмовок. Зрештою я погодилася, щоб Він був задоволений.

Наступного дня я розчесала Його благословенне волосся, одягла Його і відпустила разом із Його молочними братами й сестрами.

Кілька днів Він ходив із ними. Одного дня, коли Його молочна сестра Шайма повернулася з поля, я спитала її: „Де мій син Мухаммад, світло моїх очей?“ Вона сказала: „Він у пустелі“. Коли я спитала: „Як мій любий витримує пустельну спеку?“, Шайма відповіла: „О матусю! Йому ніщо не може зашкодити. Бо над Його благословенною головою є хмара, яка весь час рухається разом із Ним і захищає Його від сонячної спеки“. Коли я сказала: „Що ти кажеш? Чи справді правда те, що ти розповідаєш?“, вона присяглася в цьому. Лише тоді я заспокоїлася.

Розкриття Його благословенних грудей (Шакк ас-Садр)

Іншого дня, опівдні, Його молочний брат Дамра прибіг до мене і сказав: „Мамо! Мерщій!.. Я і мій брат-курайшит пасли овець. Раптом прийшли троє, вдягнені в зелене. Вони забрали мого брата від нас і повели Його на гору. Вони поклали Його на спину й розітнули Йому живіт ножем. Коли я пішов, щоб сказати тобі, вони ще були там. Я не знаю, живий мій брат чи ні“. Далі Халіма-хатун розповідає так: Мене охопив жах. Ми поспішили туди і побачили Його. Я одразу поцілувала Його благословенне обличчя й голову і сказала: „О світло моїх очей! О мій сину, милосте для світів! Що це? Що з Тобою сталося? Хто заподіяв Тобі лихо?“

Він відповів: „Коли я вийшов з дому, то побачив двох людей, вдягнених у зелене. Один тримав срібний глечик, а другий мав у руці чашу із зеленого смарагду. Чаша була наповнена чимось білішим за сніг. Вони повели мене на гору. Один поклав мене на спину. На моїх очах він розітнув мої груди аж до пупа. Я не відчув жодного болю. Вони засунули руку всередину й вийняли все, що там було. Вони обмили це тим білим і поклали назад. Потім один сказав другому: «Встань, а я виконаю свою службу», — і, засунувши руку, вийняв моє серце. Він розділив його на дві частини, вийняв звідти щось чорне й викинув. І сказав: «Це була частка шайтана (диявола) у Твоєму тілі. Ми вийняли її і викинули. О улюблений Аллаха таала! Ми вберегли Тебе від васваси3 і від підступів шайтана». Потім вони наповнили моє серце чимось тонким і м’яким, що мали з собою. Вони запечатали його печаткою з нуру. Я й досі відчуваю холод тієї печатки в усіх своїх членах. Коли один із них поклав руку на розітнуте місце, рана загоїлася. Потім мене зважили проти десятьох людей з моєї умми; я переважив. Мене зважили проти тисячі людей; я знову переважив. Тоді один з них сказав другому: «Годі вже Його зважувати. Клянуся Аллахом, навіть якби ти зважив Його проти всієї Його умми, Він переважив би». Потім кожен із них поцілував мою руку й обличчя, і вони залишили мене тут і пішли“. Місце, де груди були розітнуті, було видно на Його благословенних грудях»4.

Ця подія, яку пережив наш улюблений Пророк і про яку згадано в першому аяті сури аль-Інширах, називається «Шакк ас-Садр», тобто розкриття Його грудей.

Після того як Мухаммадові алейхіссалям було сповіщено про Його пророцтво, дехто з Асхабів аль-кірам сказав: «О Расулюллах! Чи не розповіси Ти нам про Себе?» Він відповів: «Я — молитва мого праотця Ібрахіма. Я — радісна звістка мого брата Іси!

Я — сон моєї матері. Коли вона була вагітна мною, то бачила, як із неї вийшов нур, що осяяв палаци Дамаска… Мене вигодували й виростили серед Бану Саад ібн Бакр».

Коли Йому минуло чотири роки, Халіма-хатун привезла Його до Мекки й віддала Його матері. Його дід Абдульмутталіб щедро обдарував Халіму-хатун і виявив їй велику доброту. Залишивши Його в Мецці, Халіма-хатун висловила біль розлуки такими словами: «Наче моя душа і моє серце залишилися з Ним».

«Я була надзвичайно задоволена Мухаммадом (саллаллаху алейхі ва саллям) увесь час, поки годувала Його. Він ніколи нічого не забруднював. Він мочився раз удень і раз уночі, а потім не мочився аж до того самого часу» Халіма-хатун

Смерть Його шановної матері

Наш улюблений Пророк (саллаллаху алейхі ва саллям) ріс біля Своєї матері в Мецці до шести років. Коли Йому було шість років, Він і Його мати разом з Умм Айман, яка була джарією (невільницею), поїхали до Медини, щоб відвідати родичів і могилу Його батька Абдуллаха.

Вони пробули там місяць. Наш улюблений Пророк навчився плавати у ставку, що належав синам Наджжара в Медині. У цей час один юдейський учений побачив у Ньому ознаки пророцтва. Він підійшов і спитав, як Його звати. Коли наш улюблений Пророк сказав: «Ахмад», учений вигукнув: «Ця дитина стане Пророком останніх часів!» Деякі інші юдейські вчені, що були там, теж побачили в Ньому ознаки пророцтва й говорили між собою, що Він стане Пророком.

Умм Айман почула, що вони казали, і розповіла про це нашій матері Хазрат Аміні. Його благословенна мати, боячись, щоб Йому не заподіяли шкоди, взяла Його з собою і вирушила назад до Мекки. Коли вони дійшли до місця, що зветься Абва, наша мати Хазрат Аміна захворіла. Хвороба посилювалася, і вона часто втрачала свідомість.

Дивлячись на свого улюбленого сина Мухаммада алейхіссалям, що стояв біля її ложа, вона сказала: «О сину того, хто з ласки й допомоги Аллаха таала був врятований від страшної стріли смерті ціною ста верблюдів! Нехай Аллах таала зробить Тебе благословенним. Якщо те, що я бачила уві сні, справдиться, Тебе пошле Аллах таала, Володар величі й щедрих дарів, до синів Адама, щоб сповістити їм, що є халяль (дозволене) і що харам (заборонене). Джанаб аль-Хакк збереже й захистить Тебе від ідолів та ідолопоклонства, які впродовж століть тягнулися за народами», — і промовила до Нього такі вірші:

Нове старіє, живе вмирає,
Що є в достатку, те минає; хіба хтось лишається молодим?
І я помру; лише одним я відрізняюся:
Це я народила Тебе, і в цьому моя честь.
Я залишила по собі добру дитину,
Я заплющую очі зі спокоєм у серці.
Моє ім’я завжди згадуватимуть,
Любов до Тебе завжди житиме в серцях.

Потім вона померла. Її поховали там. Нашій матері Аміні було двадцять років, коли вона померла. Умм Айман взяла Володаря світів із собою і після кількох днів дороги прибула до Мекки, де передала нашого Пророка Його дідові Абдульмутталібу5.

Його мати й батько були мумінами (віруючими)

Батько й мати нашого Володаря Хабіб аль-акрама (саллаллаху алейхі ва саллям) були в релігії Ібрахіма алейхіссалям6. Тобто вони були мумінами. Учені ісламу сповістили, що вони були в релігії Ібрахіма алейхіссалям і що після того, як Мухаммадові алейхіссалям було сповіщено про Його пророцтво, їх було воскрешено, щоб вони належали до Його умми; вони почули й промовили каліму аш-шахада (Свідчу, що немає бога, крім Аллаха таала. І ще свідчу, що Мухаммад алейхіссалям — Його раб і Посланець) і так стали також частиною цієї умми7.

У Свого благословенного діда

Мухаммад алейхіссалям ріс у Свого діда Абдульмутталіба до восьми років. Абдульмутталіб був величним, терплячим, доброчесним, чесним, мужнім і щедрим чоловіком, якого в Мецці любили і який керував різними справами. Він годував бідних і навіть давав їжу голодним і спраглим тваринам.

Він вірив в Аллаха таала і в ахірат (потойбічний світ). Він тримався подалі від зла і від усіх поганих звичаїв доби невігластва. Він запобігав гнобленню й несправедливості в Мецці і гостинно приймав гостей. У нього був звичай усамітнюватися на горі Хіра в місяці Рамадан. Абдульмутталіб, який любив дітей і був сповнений співчуття, пригортав свого улюбленого онука до грудей і не відпускав Його від себе ні вдень, ні вночі. Він виявляв Йому велику любов і ніжність. У затінку Кааби він сидів разом з онуком на місці, призначеному для нього самого, а тим, хто хотів цьому перешкодити, казав: «Залиште мого сина, Його гідність висока»8. Він постійно наказував няньці нашого Володаря Пророка Умм Айман добре Його доглядати. Він казав їй: «Добре доглядай мого сина. Ахль аль-кітаб (ті, хто вірить у священні книги) кажуть про мого сина, що Він стане Пророком цієї умми». Умм Айман казала: «У Його дитинстві я ніколи не бачила, щоб Він скаржився — ні на голод, ні на спрагу. Уранці Він випивав ковток води із Замзаму. Коли ми хотіли нагодувати Його, Він казав: „Не хочу, я ситий“».

Коли Абдульмутталіб спав або був сам у своїй кімнаті, він нікого не пускав до себе, крім Нього. Він ніжно пригортав Його до грудей і пестив, і безмежно радів Його словам і Його поведінці. За трапезою він садовив Його поруч із собою, на своє коліно, і давав Йому найкращі й найсмачніші шматки їжі, і не сідав до столу, поки Він не прийде. Він бачив про Нього багато снів і був свідком багатьох подій.

Одного разу в Мецці були посуха й голод. Побачивши сон, Абдульмутталіб узяв Мухаммада алейхіссалям за руку, піднявся на гору Абу Кубайс і помолився: «О мій Аллаху! Заради цієї дитини порадуй нас благословенним дощем». Його молитву було почуто, і пішов рясний дощ. Тогочасні поети написали про цю подію вірші.

Священик із Наджрана

Одного дня, коли Абдульмутталіб сидів біля Кааби, до нього підійшов священик із Наджрана і почав із ним розмову. Під час розмови він сказав: «Ми читали в книгах про якості останнього Пророка, Який прийде із синів Ісмаїла. Тут, тобто в Мецці, — місце Його народження. Його прикмети такі й такі!» І він почав перелічувати їх одну за одною. Тієї миті до них підійшов наш улюблений Пророк. Священик із Наджрана почав уважно Його розглядати; потім підійшов ближче, подивився на Його очі, Його спину і Його ноги і схвильовано сказав:

«Джанаб аль-Хакк збереже й захистить Тебе від ідолів та ідолопоклонства, які тягнулися за народами» Аміна-хатун

«Це Він. Чи ця дитина — з твого потомства?» Коли Абдульмутталіб сказав: «Це мій син!», священик із Наджрана мовив: «Судячи з того, що ми читали в книгах, Його батька не має бути серед живих!» Абдульмутталіб сказав: «Він — син мого сина. Його батько помер ще до Його народження, коли Його мати була вагітна». Тоді священик сказав: «Тепер ти сказав правду». Після цього Абдульмутталіб сказав своїм синам: «Слухайте, що кажуть про сина вашого брата; наглядайте за Ним і добре Його оберігайте».

Смерть Його благословенного діда

Коли наблизилася смерть Абдульмутталіба, він зібрав своїх синів і сказав: «Тепер настав мені час переселитися з цього світу до ахірату. Єдина моя турбота — ця дитина-сирота. Якби ж я мав довге життя, щоб і далі з радістю нести цю службу! Але що вдієш? Віку мені не стане. Тепер моє серце і мій язик палають вогнем цієї туги. Я хочу довірити цю перлину одному з вас. Хто з вас належно дбатиме про Його права і ніколи не схибить у служінні Йому?» Абу Лахаб став навколішки і сказав: «О володарю арабів! Якщо ти маєш на думці когось, кому хочеш довірити цей скарб, то добре; якщо ж ні, то цю службу візьму на себе я». Абдульмутталіб сказав йому: «Майна в тебе багато. Але ти жорстокосердий, і милосердя в тобі мало. А серце сироти вразливе й ніжне. Воно легко розбивається». Деякі інші його сини повторили те саме бажання. Абдульмутталіб назвав якості кожного з них і не прийняв жодного. Коли настала черга Абу Таліба, той сказав: «Я бажаю цього більше, ніж будь-хто з них. Але не годилося б мені виходити наперед старших. Майна в мене небагато, але моя вірність більша, ніж у моїх братів». Абдульмутталіб сказав: «Ти сказав правду. Саме ти гідний цієї служби. Але в усіх справах я раджуся з Ним і роблю так, як Він бажає. І щоразу я доходжу правильного рішення. У цій справі я теж порадюся з Ним. Кого з вас Він обере, того схвалю і я».

Потім він обернувся до нашого улюбленого Пророка і спитав: «О світло моїх очей! Із тугою за Тобою я звертаюся до ахірату. Кого з Твоїх дядьків Ти обираєш?»

Наш Володар Пророк одразу підвівся, обійняв Абу Таліба за шию і сів йому на коліна. Тоді Абдульмутталіб відчув велику полегшу і сказав: «Хамд (хвала) Аллахові таала. Саме цього я й бажав». Потім він обернувся до Абу Таліба і сказав: «О Абу Талібе! Ця перлина не зазнала батьківської й материнської ніжності. Тож пильнуй Його відповідно і будь до Нього ніжним. Я ставлю тебе вище за інших моїх дітей. Я довірив тобі цю велику й дуже цінну дитину. Бо ти маєш ту саму матір, що і Його батько. Оберігай Його, як оберігав би самого себе. Чи приймаєш ти цей мій останній заповіт?» Коли він відповів:

«Так, приймаю», — Абдульмутталіб обійняв нашого улюбленого Пророка; він поцілував Його благословенну голову й обличчя і вдихнув Його пахощі. Потім сказав: «Будьте всі свідками, що я ніколи не відчував пахощів, прекрасніших за ці, і ніколи не бачив обличчя, прекраснішого за це»9.

Під захистом Абу Таліба

Після смерті Свого діда Володар Всесвіту (саллаллаху алейхі ва саллям) з восьми років жив у Свого дядька Абу Таліба і ріс під його захистом. Абу Таліб тоді, як і його батько Абдульмутталіб, був одним із найзнатніших курайшитів у Мецці — людиною, яку любили й шанували і до слова якої всі дослухалися. Він теж виявляв нашому Володареві Пророкові велику любов і ніжність. Він любив Його більше, ніж своїх власних дітей; він не засинав і нікуди не ходив, не взявши Його з собою. Він казав Йому: «Ти приносиш велике щастя, і Ти дуже благословенний!» Він не починав їсти, доки Той не простягне руки; він хотів, щоб Він починав першим. Іноді він велів накривати для Нього окремий стіл. Коли наш Пророк прокидався вранці, бачили, що Його обличчя сяє, мов місяць, а Його волосся розчесане. Абу Таліб мав небагато майна, а родина в нього була велика. Відколи він узяв Расул аль-акрама (саллаллаху алейхі ва саллям) під свій захист, він здобув достаток і благословення. Коли люди бідували через посуху в Мецці, Абу Таліб привів Його до Кааби й помолився. Заради Нього пішов рясний дощ. Вони врятувалися від посухи й голоду10.

З роду найшляхетніших прийде Пророк,
Між Замзамом і Хаджаром Він стоятиме.
Разом з усіма мешканцями міста допомагайте Йому,
О сини Аміра, щастя — у допомозі Йому.

«Тепер настав мені час переселитися з цього світу до ахірату. Єдина моя турбота — ця дитина-сирота. Якби ж я мав довге життя, щоб і далі з радістю нести цю службу! Але що вдієш? Віку мені не стане. Тепер моє серце і мій язик палають вогнем цієї туги» Абдульмутталіб

Подорож між Меккою та Бусрою

Священик Бахіра

Одного дня, коли нашому улюбленому Пророкові (саллаллаху алейхі ва саллям) було близько дванадцяти років, Він побачив, що Абу Таліб готується до торговельної подорожі. Зрозумівши, що Абу Таліб не збирається брати Його з собою, Він засмутився і сказав: «На кого ти залишаєш мене в цьому місті? Немає в мене ні батька, ні когось іншого, хто б мене пожалів!..» Абу Таліба глибоко зворушили ці слова, і він вирішив узяти Його з собою. Після довгої подорожі торговельний караван зупинився поблизу монастиря, що належав християнам, у Бусрі11.

У цьому монастирі жив чернець на ім’я Бахіра. Цей учений священик, який раніше був юдейським ученим, а згодом став християнином, мав книгу, що переходила з рук у руки через багато поколінь, перш ніж потрапила до нього, і за нею він відповідав на запитання, які йому ставили. Хоча караван курайшитів у попередні роки багато разів проходив тут, він ніколи не виявляв до нього жодного інтересу. Щоранку він піднімався на дах монастиря і дивився в той бік, звідки приходили каравани, ніби напружено чекав чогось. Цього разу з Бахірою щось сталося; у великому хвилюванні він схопився з місця. Бо, побачивши здалеку караван курайшитів, він помітив, що разом із ним пливе хмара. Ця хмара затіняла нашого Пророка. Коли караван зупинився на відпочинок, Бахіра побачив ще й те, що гілки дерева, під яким сидів Расул аль-акрам, схилилися над Ним. Його хвилювання стало ще більшим. Він негайно звелів накрити столи. Потім послав людину й запросив на трапезу всіх, хто був у каравані курайшитів. Ті, хто був у каравані, залишили нашого улюбленого Пророка (саллаллаху алейхі ва саллям) стерегти товари, а самі пішли до ченця. Бахіра уважно подивився на тих, хто прийшов, і спитав: «О люди курайшитські, чи є серед вас хтось, хто не прийшов на трапезу?» Вони відповіли: «Так, є один». Бо хоча курайшити прийшли, хмара все ще була там. Побачивши це, він зрозумів, що хтось залишився біля каравану. Бахіра наполіг, щоб і Він прийшов. Щойно Він прийшов, Бахіра почав уважно дивитися на Нього й придивлятися до Нього. Він спитав Абу Таліба: «Чи ця дитина — з твого потомства?» Абу Таліб відповів: «Це мій син». Бахіра сказав: «У книгах написано, що батька цього хлопчика немає серед живих; Він не твій син». Цього разу Абу Таліб відповів: «Він — син мого брата». Бахіра спитав: «Що сталося з Його батьком?» Той відповів: «Його батько помер незадовго до Його народження». Бахіра сказав: «Ти сказав правду. А що сталося з Його матір’ю?» Абу Таліб відповів: «Вона теж померла». Бахіра сказав: «Ти сказав правду», — потім обернувся до нашого улюбленого Пророка і попросив Його присягнутися іменами ідолів. Але наш Пророк сказав Бахірі: «Не проси мене присягатися іменами ідолів. У цьому світі немає для мене більшого ворога, ніж вони. Я їх ненавиджу».

Тоді Бахіра попросив Його присягнутися ім’ям Аллаха таала і спитав: «Чи спиш Ти?» Він відповів: «Мої очі сплять, але моє серце не спить».

Бахіра продовжував ставити багато запитань і на всі отримав відповіді. Відповіді в точності збігалися з книгами, які він читав раніше. Потім він подивився в благословенні очі нашого улюбленого Пророка і спитав Абу Таліба:

«Свідчу, що Ти — Расул Аллаха таала!.. Ось Володар світів… Ось Расул Господа світів… Ось великий Пророк, Якого Аллах таала послав як милість для світів!» Священик Бахіра

- «Чи ця червоність завжди залишається в Його благословенних очах?»

- «Так, — сказав той, — ми ніколи не бачили, щоб вона зникала».

Побачивши, що й ця ознака збігається, Бахіра захотів побачити Мухр ан-Нубувват (печать пророцтва), щоб його серце здобуло якін (повну впевненість). Але наш Пророк (саллаллаху алейхі ва саллям) через Свою шляхетну сором’язливість не хотів оголювати Своєї благословенної спини.

Проте Його дядько сказав: «О світло моїх очей! Виконай і це його бажання!» Тоді наш Пророк оголив Свою благословенну спину, і Бахіра в усій її красі споглядав Мухр ан-Нубувват і не міг надивитися. Він схвильовано поцілував її, а з його очей рікою лилися сльози. Потім він сказав:

- «Свідчу, що Ти — Расул Аллаха таала!» І ще гучнішим голосом сказав: «Ось Володар світів… Ось Расул Господа світів… Ось великий Пророк, Якого Аллах таала послав як милість для світів…»

Курайшити, які були там, здивувалися і сказали: «Як високо цінує Мухаммада цей священик!»

Потім Бахіра обернувся до Абу Таліба і сказав:

- «Це останній і найшляхетніший з усіх Пророків. Його релігія пошириться по всій землі й скасує всі попередні релігії. Не бери цієї дитини до Дамаска. Бо сини Ісраїля (юдеї) ворожі до Нього. Я боюся, що вони заподіють шкоду Його благословенному тілу. Про Нього було взято багато заповітів і обітниць».

Абу Таліб спитав:

- «Що це за заповіти й обітниці?» Бахіра відповів:

- «Аллах таала взяв обітницю з усіх Пророків, а наостанок з Іси алейхіссалям, що вони сповістять своїм уммам про прихід Пророка останніх часів (саллаллаху алейхі ва саллям)».

Почувши ці слова Бахіри, Абу Таліб відмовився від поїздки до Дамаска. Він продав усі свої товари в Бусрі й повернувся до Мекки12. Те, що він почув від Бахіри, усе життя звучало в його вухах. Він полюбив нашого Володаря Пророка ще більше. Він оберігав Його і допомагав Йому в усьому, що Той робив, аж до своєї смерті.

Його подорож до Ємену зі Своїм дядьком Зубайром

Наш улюблений Пророк, неповторна людина, в усьому наділена чеснотами й красою, виріс, і Йому минуло сімнадцять років. Його дядько Зубайр, який вирушав до Ємену торгувати, взяв Його з собою, щоб його торгівля була благословенною. І в цій подорожі з Ним бачили багато надзвичайного. Коли вони повернулися до Мекки, про ці події розповіли, і серед племені Курайш почали казати: «Слава цієї людини буде дуже великою…»13