ЗДОБУТТЯ (ФАТХ) МЕККИ
Ішов восьмий рік після Хіджри. Одна з умов мирної угоди у Худайбії проголошувала: «Арабські племена, що не належать до жодної зі сторін, можуть стати під захист тієї сторони, якої побажають; вони вільні приєднатися до мусульман або до багатобожників». Відповідно до цього плем’я Хузаа, союзник нашого Володаря, стало на бік мусульман, а плем’я Бану Бакр — на бік багатобожників. Плем’я Хузаа та Бану Бакр здавна ворогували й нападали одне на одного щоразу, коли випадала нагода. Після миру в Худайбії вони теж на якийсь час припинили напади. Але Бану Бакр змогли дотримуватися цього лише два роки. Один чоловік із Бану Бакр прочитав вірш, що ображав нашого улюбленого Пророка; юнак із племені Хузаа, почувши це, не стерпів і розбив йому голову до крові. Сини Бакра скористалися цим приводом і напали на плем’я Хузаа, яке за угодою мало бути в безпеці. Багатобожники з курайшитів допомогли в цьому нападі: давали зброю й таємно посилали людей. У Харамі аш-Шаріф вони вбили понад двадцять людей із племені Хузаа. Під час сутички деякі мусульмани з племені Хузаа просили в нашого Володаря Пророка допомоги. Дехто бачив, що під час цих нічних нападів серед синів Бакра були й багатобожники-курайшити.
Тієї ночі наш улюблений Пророк був у Медині, у домі нашої матері Хазрат Маймуни. Коли Він робив абдест, щоб здійснити намаз, то з дозволу Аллаха таала як чудо почув, що мусульмани в Мецці кличуть Його на допомогу. У відповідь їм Він сказав: «Ляббайк! (Я відповідаю на ваш поклик!)» Коли наша мати Маймуна побачила, що наш Володар Пророк так говорить, хоча біля Нього нікого немає, вона запитала: «О Расулюллах! Хіба біля Тебе хтось є?»
Наш улюблений Пророк розповів їй про те, що сталося в Мецці, і про те, що курайшити були до цього причетні.
Допомагаючи Бану Бакр, нападаючи на людей із племені Хузаа й убиваючи їх, багатобожники-курайшити порушили умови мирної угоди у Худайбії. Тим самим вони розірвали угоду.
Наш улюблений Пророк дізнався про подію тієї самої миті. Крім того, через три дні після події Амр ібн Салім із племені Хузаа прибув разом із сорока вершниками й розповів Расулові аль-акраму (саллаллаху алейхі ва саллям), що сталося. Але Абу Суф’ян, ватажок курайшитів, який тоді поїхав торгувати до Дамаска, нічого не знав про цю подію. Наш Володар Хабібуллах сказав: «Нехай не буде допомоги мені, якщо я не допоможу синам Хузаа!» — і звелів написати листа. У цьому листі, надісланому багатобожникам-курайшитам, наш улюблений Пророк сказав: «… Або ви відмовитеся від союзу із синами Бакра й триматиметеся від нього осторонь, або сплатите викуп за кров тих, кого вбили із синів Хузаа! Якщо ж ви не зробите нічого з того, що я назвав, оголошую, що воюватиму з вами! …» Курайшити не зрозуміли навіть цієї милості. Вони переказали: «Ми й союзу свого не розірвемо, і викупу за кров не сплатимо! Ми можемо лише воювати». Але тисячу разів пошкодували, що так учинили, і зі страху почали чекати Абу Суф’яна, щоб він відновив угоду.
«(О мусульмани Мекки!) Ляббайк! Я відповідаю на ваш поклик!» Хадис шаріф
Коли Абу Суф’ян повернувся з Дамаска, йому розповіли про подію й сказали: «Цю справу неодмінно треба виправити. Якщо її не виправити, Мухаммад вижене нас із Мекки!» Абу Суф’ян відповів: «Хоч я й нічого не знав про цю подію, мені треба поспішати, щоб відновити мирну угоду й продовжити її», — і негайно вирушив до Медини.1 Ще до того, як Абу Суф’ян прибув до Медини, наш улюблений Пророк сповістив Своїх Асхабів аль-кірам про його прихід і сказав: «Я розумію так, що Абу Суф’ян їде, щоб відновити мир і продовжити строк миру. Але він не досягне своєї мети й повернеться так само, як прийшов! …»
Абу Суф’ян, який іще не став мусульманином, прибув до Медини аль-Мунаввари. Він пішов до дому своєї дочки Умм Хабіби (радіяллаху анха), матері віруючих і благословенної дружини нашого улюбленого Пророка. Він хотів сісти на постіль нашого улюбленого Пророка. Наша мати Хазрат Умм Хабіба випередила його й прибрала постіль, перш ніж він устиг сісти. Батько дуже образився на це й висловив своє здивування: «О доню моя! Ти шкодуєш для мене цієї постелі?» Тоді Хазрат Умм Хабіба, мати віруючих, яка ставила любов до Расулюллаха понад усе, відповіла своєму батькові: «Ця постіль — постіль Расула Аллаха таала. Багатобожники не можуть сидіти на ній! Ти — багатобожник і наджіс (нечистий)! Тобі зовсім не личить сидіти на цій постелі!»
Коли батько сказав: «О доню моя! Відколи ти покинула мій дім, із тобою щось сталося!» — вона відповіла: «Альхамдуліллях, Аллах таала дарував мені іслам. А ти досі поклоняєшся кам’яним ідолам, які ні чують, ні бачать! О батьку! Як може такий чоловік, як ти, найбільший і найстарший серед курайшитів, триматися осторонь ісламу? …» Батько дуже розгнівався й відповів: «Ти виявляєш до мене таку неповагу й звинувачуєш мене в невігластві! Отже, я маю покинути те, чому роками поклонялися мої предки, і перейти в релігію Мухаммада?!» З цими словами він пішов звідти.2
Ватажок курайшитів прийшов до нашого улюбленого Пророка й сказав: «Я прийшов, щоб відновити мирну угоду у Худайбії й продовжити строк її дії. Відновімо ж цю угоду між нами письмово!» Хабіб аль-акрам (саллаллаху алейхі ва саллям) відповів: «Ми не робимо нічого, що суперечить мирній угоді у Худайбії, і не змінюємо її!» Хоча ватажок курайшитів знову й знову повторював: «Змінімо мирну угоду! Відновімо її! …» — наш улюблений Пророк не дав йому жодної відповіді. Побачивши, що всі його зусилля марні, ватажок курайшитів повернувся до Мекки й розповів багатобожникам, як усе було. Ті дорікнули йому: «Отже, ти повернувся, нічого не досягши?! …» Тепер їм не лишалося нічого іншого, як чекати.
Хто шукатиме притулку в Масджид аль-Харам
Коли Абу Суф’ян покинув Медину, наш улюблений Пророк вирішив здобути Мекку. Адже курайшити не дотримали свого слова й розірвали угоду. Але Він тримав це в глибокій таємниці; Він хотів узяти Мекку, не давши багатобожникам змоги підготуватися й не проливши крові в Харамі аш-Шаріф. Це був воєнний захід. Бо коли Мекку буде здобуто, хто знає, скільки людей тоді удостоїться честі стати мусульманами. Він сказав про це Хазрат Абу Бакрові й кільком найвизначнішим зі Своїх Асхабів. Він звелів Своїм Асхабам готуватися до походу, але не сказав, куди вони вирушать. Асхаби аль-кірам почали готуватися до джихаду. Крім того, наш Володар Пророк надіслав звістку мусульманським племенам довкола: Аслам, Ашджа, Джухайна, Хусайн, Гіфар, Музайна, Сулайм, Дамра та синам Хузаа. У звістці говорилося: «Ті, хто вірує в Аллаха таала та в останній день (ахірат), нехай будуть у Медині на початку Рамадана аш-Шаріф». Так їх закликали взяти участь у війні.
З міркувань безпеки наш Володар Хабібуллах (саллаллаху алейхі ва саллям) доручив Хазрат Умарові перекрити дороги до Мекки й перервати зв’язок із нею. Хазрат Умар негайно поставив вартових на гірських стежках, перевалах та інших роздоріжжях і звелів їм: «Повертайте назад кожного, хто захоче йти до Мекки!»
Щоб ця справа залишилася таємницею, наш улюблений Пророк молився Аллахові таала, кажучи: «О мій Господи! Затримай шпигунів і гінців курайшитів, зроби їх сліпими й глухими, доки ми раптово не постанемо на їхній землі. Нехай вони побачать і почують нас лише тоді, коли ми раптом уже будемо там!»
Щоб створити враження, ніби похід буде спрямовано проти багатобожників на півночі або проти ромеїв, наш Володар Пророк послав Хазрат Абу Катаду з військовим загоном на північ, до долини Ізам. Тим часом наш улюблений Пророк як чудо повідомив, що до багатобожників Мекки відправлено листа, аби сповістити їх про приготування в Медині. Він послав Хазрат Алі, і листа перехопили.
До другого дня Рамадана від навколишніх племен прибула допомога, і всі зібралися в таборі біля криниці Абу Інаби. Тепер Асхабів аль-кірам налічувалося дванадцять тисяч. З них чотири тисячі були ансари, сімсот — мухаджири, а решта — мусульмани з навколишніх племен.3
Своїм заступником у Медині наш улюблений Пророк призначив Хазрат Абдуллаха ібн Умм Мактума.4 Хазрат Зубайра ібн Аввама Він послав уперед як розвідувальний загін на чолі кінноти у двісті вершників. У середу, десятого дня Рамадана аш-Шаріф восьмого року після Хіджри, Володар світів з іменем Аллаха таала вирушив із Медини на чолі Свого величезного війська у дванадцять тисяч воїнів, чиї серця були сповнені любові до Аллаха таала та Його Расула. Вони йшли до Мекки, своєї батьківщини, з якої вісім років тому їх змусили переселитися тортурами й гнобленням. Вони йшли, щоб очистити від ідолів велику Каабу, яку перетворили на капище …
Вони йшли, щоб показати істину, справедливість і милосердя багатобожникам, які ніяк не хотіли зректися своєї впертості … Вони йшли, щоб поширити релігію Аллаха таала й стати причиною того, що тамтешні люди врятуються від вічних мук Джаханнаму. О мій Господи! Яка ж це була велика милість! … Коли військо ісламу дійшло до Зуль-Хулайфи, воно зустріло Хазрат Аббаса, дядька нашого Володаря Пророка, який разом зі своєю родиною йшов із Мекки, щоб переселитися. Наш улюблений Пророк дуже зрадів приходу Свого дядька й потішив його, сказавши: «О Аббасе! Як я — останній із пророків, так і ти — останній із мухаджирів». Він відіслав речі Хазрат Аббаса до Медини. Хазрат Аббас залишився з нашим Володарем Пророком і взяв участь у здобутті Мекки.5 Коли наш Володар Расул аль-акрам (саллаллаху алейхі ва саллям) прибув до Кудайда поблизу Мекки, Він вишикував Своїх славних Асхабів у бойовий порядок. Кожному племені Він дав окремі знамена (прапори) й вручив їх прапороносцеві кожного племені. Прапор мухаджирів несли Хазрат Алі, Зубайр ібн Аввам і Саад ібн Абі Ваккас (радіяллаху анхум). Ансари мали дванадцять прапороносців, Ашджа і Сулайм — одного прапороносця, Музайна — трьох, Аслам — двох, сини Хузаа — трьох, а Джухайна — чотирьох прапороносців.6 Минуло десять днів відтоді, як вони покинули Медину. Надвечір вони вже зовсім наблизилися до Мекки, а в час нічного намазу дійшли до Марруззахрана. Наш Володар Пророк звелів Своїм Асхабам зупинитися там. Крім того, Він доручив Хазрат Умарові подбати, щоб кожен муджахід розпалив вогнище.7 Коли раптом запалало понад десять тисяч вогнищ, Мекку залило світлом. Багатобожники Мекки, які нічого ні про що не знали, геть розгубилися. Вони доручили Абу Суф’янові з’ясувати, що відбувається. Він узяв кількох людей і потай наблизився до війська ісламу. Тим часом наш улюблений Пророк сказав декому зі Своїх Асхабів: «Пильнуйте Абу Суф’яна. Ви неодмінно його знайдете!» Що далі просувалися курайшити, то більшим ставало їхнє здивування, і їх охоплював жах. Скільки воїнів зібралося довкола Мекки, і скільки вогнищ вони розпалили! … Розмовляючи про це, вони дійшли до місця, що зветься Ерак.
«О мій Господи! Затримай шпигунів і гінців курайшитів, зроби їх сліпими й глухими, доки ми раптово не постанемо на їхній землі. Нехай вони побачать і почують нас лише тоді, коли ми раптом уже будемо там!» Хадис шаріф
Тієї ж миті наш Володар Пророк сказав: «Абу Суф’ян зараз біля Ерака». Хазрат Аббас негайно рушив до Ерака, кажучи сам собі: «Там я мушу знайти когось, кого можна послати до Мекки, щоб він сповістив їх, що військо ісламу йде на них, і щоб мекканці прийшли до Расулюллаха алейхіссалям і попросили безпеки, перш ніж почнеться війна». Шукаючи когось для цього, він упізнав Абу Суф’яна за голосом і гукнув: «О Аба Ханзала!» Абу Суф’ян теж упізнав його й сказав: «О Абуль-Фадле! Це ти? Нехай моя мати й мій батько будуть пожертвою за тебе!» Потім вони разом рушили до табору ісламу …
Дорогою Абу Суф’ян запитав Хазрат Аббаса: «Які новини?» Той відповів: «О Абу Суф’яне! Горе тобі! Расул алейхіссалям іде на вас із військом, проти якого ви не встоїте. Клянуся, курайшитам буде непереливки. Горе їм через те, що на них чекає!» Абу Суф’ян і ті, хто був із ним, з великою надією пройшли крізь ряди муджахідів і постали перед нашим улюбленим Пророком (саллаллаху алейхі ва саллям). Султан Всесвіту привітно їх прийняв. Він розпитав про мекканців. Проговоривши з ними до пізньої ночі, Він закликав їх до ісламу. Хакім ібн Хізам і Будайль одразу вимовили каліму аш-шахада й стали мусульманами (радіяллаху анхума). Але Абу Суф’ян і далі вагався. Коли настав ранок, наш улюблений Пророк, океан милосердя, сказав: «О Абу Суф’яне! Горе тобі! Невже ще не настав для тебе час збагнути, що немає іншого бога, крім Аллаха таала?» Той відповів: «Нехай моя мати й мій батько будуть пожертвою за Тебе! Ніхто не перевершить Тебе в лагідності, у шляхетності й у дотриманні прав спорідненості. Після всіх мук, яких ми Тобі завдали, Ти й далі кличеш нас на шлях істинного наставлення. Яка ж прекрасна Твоя щедрість! Я увірував, що немає іншого бога, крім Аллаха … Якби він був, то став би мені в пригоді. А Ти — Расул Аллаха». Так він удостоївся честі стати одним з Асхабів аль-кірам, радіяллаху анх.8
Хазрат Аббас сказав: «О Расулюллах! Чи не дарував би Ти Абу Суф’янові чогось такого, що додало б йому поваги серед мекканців?» Наш Володар Пророк погодився й сказав: «Хто ввійде до дому Абу Суф’яна й шукатиме там притулку, тому дано безпеку, і він урятований від смерті». Хазрат Абу Суф’ян попросив: «О Расулюллах! Чи не міг би Ти ще трохи це розширити?» Тоді наш Володар Пророк сказав: «Хто ввійде до Масджид аль-Харам і шукатиме там притулку, тому дано безпеку! Хто зачинить свої двері й залишиться у своєму домі, тому дано безпеку». Наш Володар Расул аль-акрам (саллаллаху алейхі ва саллям) хотів, щоб Абу Суф’ян побачив велич і численність війська ісламу й розповів про це багатобожникам Мекки, тому сказав Хазрат Аббасові: «Відведи його до гірської ущелини, де долина звужується і коні мусять тіснитися, щоб пройти, — нехай побачить пишноту мусульман, війська Аллаха таала».
Абу Суф’ян мав це побачити, щоб розповісти багатобожникам про те, чого став свідком, і щоб ніхто не чинив опору … Тоді в Харамі аш-Шаріф не проллється кров … Поки Хазрат Аббас ішов з Абу Суф’яном до ущелини, муджахіди вишикувалися в бойовий порядок. З розгорнутими знаменами плем’я за племенем почали проходити ущелиною. Усі були в обладунках і при зброї. Кожен загін, проходячи, виголошував такбір. Хазрат Абу Суф’ян питав: «Хто це?» — а Хазрат Аббас відповідав: «Це сини Сулайма! Їхній командир — Халід ібн Валід!» «Це сини Гіфара!» «Це сини Кааба! …» Землю й небо сповнювали вигуки «Аллаху акбар! Аллаху акбар!», а численність муджахідів і полиск зброї сліпили очі. Найбільше Хазрат Абу Суф’янові кортіло побачити нашого Володаря Фахр аль-аляма (саллаллаху алейхі ва саллям). Йому дуже хотілося побачити, як проходитимуть воїни довкола Нього, і він гадав, що вони будуть не такі, як інші. Тому він не міг утриматися, щоб знову й знову не питати: «Це загін Расулюллаха?» Нарешті на Своїй верблюдиці Кусві з’явився Султан Пророків, Володар світів, сяючи, мов сонце, і розливаючи нур. Довкола Нього були мухаджири й ансари. Кожен із них був закутий від голови до п’ят у давудівські обладунки й оперезаний індійськими мечами, і всі їхали на породистих конях і верблюдах.
Побачивши їх, Хазрат Абу Суф’ян зацікавлено запитав: «Хто це, о Аббасе?» Той відповів: «Той, що посередині, — Расул алейхіссалям. А довкола Нього — ансари й мухаджири, що палають жагою стати шахідами! …» Проїжджаючи повз них, наш улюблений Пророк (саллаллаху алейхі ва саллям) сказав Хазрат Абу Суф’янові: «Сьогодні — день, коли Аллах таала звеличить славу Кааби. Сьогодні — день, коли Байтуллах буде вкрито його покровом! Сьогодні — день милосердя … Сьогодні — день, коли Аллах таала дарує курайшитам честь (ісламом)».
Хазрат Абу Суф’ян побачив те, що мав побачити, і почув те, що мав почути. Він сказав: «Я бачив і могутність та пишноту ромейського імператора, і могутність та пишноту іранського імператора. Але такої пишноти я ніколи не бачив. Ніколи ще я не зустрічав такого війська й такого зібрання, як сьогодні. Ніхто не встоїть проти такого війська. Ніхто не впорається з ними», — і подався до Мекки …
«Хто ввійде до дому Абу Суф’яна й шукатиме там притулку, тому дано безпеку, і він урятований від смерті … Хто ввійде до Масджид аль-Харам і шукатиме там притулку, тому дано безпеку! Хто зачинить свої двері й залишиться у своєму домі, тому дано безпеку» Хадис шаріф
Абу Суф’ян прибув до Мекки й оголосив багатобожникам, які з нетерпінням його чекали, що став мусульманином. Потім він сказав: «О народе курайшитів! Мухаммад алейхіссалям підійшов до вас впритул із таким великим військом, що ви не встоїте проти нього. Не обманюйте себе марно. Ставайте мусульманами, і ви врятуєтеся. Я бачив те, чого не бачили ви. Я бачив незліченних богатирів, коней і зброю. Ніхто не встоїть проти них. Хто ввійде до дому Абу Суф’яна, тому дано безпеку, і він урятований від смерті. Хто шукатиме притулку в Байтуллаху, тому дано безпеку. Хто ввійде до свого дому й зачинить двері, тому теж дано безпеку».9
Тоді деякі з найзатятіших багатобожників виступили проти Хазрат Абу Суф’яна й облаяли його. Вони навіть почали поспіхом готуватися, щоб вийти проти війська ісламу. Але їх було дуже мало. Інші не зважали на них і поспішили до своїх домівок. Дехто шукав притулку в Масджид аль-Харам.
Сарвар аль-алям (саллаллаху алейхі ва саллям) і славні сахаби (радіяллаху анхум) прийшли до долини Зі-Тува й зібралися там. Обвівши Своїми благословенними очима Своїх Асхабів аль-кірам, Володар світів згадав, як вісім років тому під час Хіджри покинув Мекку. Він згадав, як тоді багатобожники оточили Його оселю щастя, як Він вийшов, читаючи аяти аль-каріма із сури Ясін, як вони з Хазрат Абу Бакром, ніким не помічені, увійшли до печери Саур і як Він, перш ніж покинути межі Мекки, востаннє подивився на місто й сказав:
«(О Мекко!) Клянуся Аллахом, я знаю, що ти — найкраще з усіх місць, які створив Аллах таала. Ти наймиліше з них і для мого Господа, і для мене. Якби мене не вигнали з тебе силою, я ніколи б тебе не покинув». Він згадав, як у цьому Його смутку Джабраїл алейхіссалям прочитав вісімдесят п’ятий аят аль-каріма сури аль-Касас, утішив Його благословенну душу й приніс Йому радісну звістку, що Він повернеться до Мекки аль-Мукаррами, і як Він із жменькою Своїх Асхабів перемагав ворогів під Бадром, Ухудом, Хандаком, Хайбаром і Мутою. Тепер дванадцять тисяч Його Асхабів обступили Його, мов метелики свічку, і чекали Його наказу ввійти до Мекки. Наш Володар Сарвар аль-алям, сповнений найглибшої вдячності, звеличив Аллаха таала, Який дарував Йому все це. Він покірно схилив Свою благословенну голову. Наш Володар Фахр аль-каїнат поділив Своїх героїчних Асхабів на чотири загони. Командиром правого крила Він призначив Хазрат Халіда ібн Валіда, лівого крила — Хазрат Зубайра ібн Аввама, піхоти — Хазрат Абу Убайду ібн Джарраха, а четвертого загону — Хазрат Саада ібн Убаду. Хазрат Халід мав увійти до Мекки з півдня, покарати кожного з багатобожників, хто чинитиме опір, і потім з’єднатися з нашим Володарем Фахр аль-каїнатом на пагорбі Сафа. Хазрат Зубайр мав увійти до Мекки з півночі, встромити свій прапор у місцевості Хаджун і чекати нашого Володаря Сарвар аль-аляма. Із заходу мав наступати Хазрат Саад ібн Убада.10
«Сьогодні — день, коли Аллах таала звеличить славу Кааби. Сьогодні — день, коли Байтуллах буде вкрито його покровом! Сьогодні — день милосердя … Сьогодні — день, коли Аллах таала дарує курайшитам честь (ісламом)» Хадис шаріф
Наш Володар Расул аль-акрам сказав Своїм командирам: «Доки на вас не нападуть, нізащо ні з ким не вступайте в бій. Нікого не вбивайте». Але кожного з тих, кого було названо на ім’я, якщо його схоплять, належало стратити, навіть якби він сховався під покровом Кааби.11
Прийшла істина, і зникла неправда
Коли Ікріма ібн Абі Джахль, Сафван ібн Умайя та Сухайл ібн Амр разом із деякими людьми з Бану Бакр і Бану Харіс дізналися, що наближається Хазрат Халід ібн Валід, вони перекрили дорогу й стали чекати. Хазрат Халід ібн Валід першим із муджахідів рушив з місця. Коли вони дійшли до схилів гори Хандама на південь від Мекки, він побачив, що затяті багатобожники-курайшити засипають їх градом стріл. Двоє муджахідів стали шахідами: один — Курз ібн Джабір, а другий — Хабаш ібн Ашар. Хазрат Халід віддав своїм воїнам, які стояли в бойовому порядку, наказ: «Щадити лише тих, хто розбитий і втікає», — і вони кинулися вперед. Вмить вони відкинули багатобожників і просунулися аж до Масджид аль-Харам. Під час сутички було вбито сімдесят багатобожників. Одні з багатобожників утекли на гірські вершини, інші — до своїх домівок.
Здобуття Мекки аль-Мукаррами
Славні сахаби, які ввійшли до священної Мекки з інших боків, не зустріли жодного опору. П’ятьох із тих, кого було наказано вбити, схопили, і кару негайно виконали. Інші втекли з Мекки. У четвер, двадцятого дня Рамадана, муджахіди з великим піднесенням хвиля за хвилею входили до Мекки під вигуки такбіру «Аллаху акбар! Аллаху акбар!» Наш Володар Сарвар аль-алям (саллаллаху алейхі ва саллям) у великому смиренні в’їхав до священної Мекки, міста, де Він народився, на Своїй верблюдиці Кусві, маючи позаду Себе Усаму ібн Зайда. Він звеличував Аллаха таала, Який дав Йому дожити до цих днів, і читав суру аль-Фатх, яка принесла радісну звістку про здобуття Мекки.
Наш Володар Фахр аль-каїнат у великій радості, оточений Своїми переможними Асхабами, попрямував до Кааби аль-Муаззами. Маючи праворуч Себе Хазрат Абу Бакра, а ліворуч — Хазрат Усайда ібн Худайра, Він наблизився до Кааби аль-Муаззами. Відвідавши Хаджар аль-Асвад, Він виголосив тальбію й такбір. Сахаби підхопили, і небо над Меккою аль-Мукаррамою почало відлунювати вигуками «Аллаху акбар! Аллаху акбар!» Перед цим величним видовищем мусульмани проливали сльози радості, а багатобожники, які шукали притулку в Харамі аш-Шаріф або зачинилися у своїх домівках, чекали в страху.
Потім Володар світів і Його славні Асхаби почали здійснювати таваф (обхід) довкола Кааби. Завершивши сьомий обхід, наш улюблений Пророк зійшов зі Своєї верблюдиці й здійснив намаз у два ракаати біля Макаму Ібрахім. Потім Він напився води Замзам, яку Хазрат Аббас дістав із криниці. Він побажав зробити абдест (ритуальне омовення) водою Замзам. Коли наш Володар Фахр аль-каїнат робив абдест, Асхаби аль-кірам почали ловити в повітрі воду абдесту, що торкнулася благословенного тіла нашого улюбленого Пророка, не даючи їй упасти на землю. Побачивши це, багатобожники остовпіли й сказали: «Ніколи в житті ми не бачили й не чули про такого володаря». Наш Володар Сарвар аль-алям (саллаллаху алейхі ва саллям) побажав, щоб усіх кам’яних і дерев’яних ідолів довкола Кааби було повалено. Він прочитав аят аль-каріма, який за змістом звучить так: «Коли приходить істина, зникає неправда; неправда завжди приречена зникнути»12, — і простяг до ідолів посох, що був у Його благословенній руці. Кожен ідол, якого торкався посох, один за одним падав ниць. Триста шістдесят ідолів було зрівняно з землею.13 Коли настав час полуденного намазу, наш Володар Расул аль-акрам звелів Хазрат Білалові прокликати біля Кааби азан аль-Мухаммаді. Той негайно виконав цей священний обов’язок. Поки лунав азан, серця віруючих сповнювалися безмежною радістю, а багатобожників пригнічували великий біль і скорбота.14
Наш улюблений Пророк попросив ключ від Кааби. Його принесли. Звелівши прибрати зображення всередині й усіх повалених ідолів, Він увійшов до Кааби.
З Ним були Хазрат Усама ібн Зайд, Хазрат Білал і Хазрат Усман ібн Тальха. Усередині наш улюблений Пророк, ставши спиною до дверей, здійснив намаз у два ракаати. У кожному куті Він виголошував такбір і молився. Хазрат Халід ібн Валід стояв перед дверима й намагався не давати людям юрмитися там.
«Коли приходить істина, зникає неправда; неправда завжди приречена зникнути» Ісра: 81
Султан Всесвіту тримався Своїми благословенними руками за обидві стулки дверей Кааби. Усі курайшити заповнили Масджид аль-Харам і зі страхом, змішаним із надією, дивилися на нашого улюбленого Пророка. Адже вони ображали Його, намагалися бити Його й зазіхали на Його життя! … Вони піддавали Його Асхабів усіляким тортурам. Вони зашморгували їм мотузки на шиях і волокли по землі. Вони кидали їх у вогонь і намагалися спалити. Вони клали їм на груди розпечене каміння й катували, доки ті не втрачали тями. Вони встромляли в їхні тіла розпечені рожна. Вони три роки тримали їх замкненими в одному кварталі, голодних і спраглих, і позбавили всього. Вони прив’язували їх за ноги до верблюдів, гнали верблюдів у різні боки й так розривали їх на шматки. А над усе — вони вигнали їх із рідного краю. Наче цього було мало, вони багато разів ішли на них війною, щоб цілком їх знищити. Але, попри все це, вони були сповнені надії. Адже перед ними стояв океан милосердя, посланий як милість для світів. Подивившись на них якийсь час, наш улюблений Пророк запитав: «О народе курайшитів! Як ви думаєте, що я тепер з вами зроблю?» Вони відповіли: «Ми чекаємо від Тебе добра й сподіваємося на добро. Бо Ти — шляхетний брат, і Ти — син нашого шляхетного й доброго брата. Ти переміг нас. Ми сподіваємося від Тебе доброти». Расул аль-акрам (саллаллаху алейхі ва саллям) усміхнувся їм і сказав: «Між мною і вами буде так, як Юсуф (алейхіссалям) (Пророк Йосип) сказав Своїм братам. Як Він, так і я кажу: „Сьогодні я вже не вимагатиму від вас звіту за те, що ви зробили (не дорікатиму вам вашими провинами). Нехай Аллах таала простить вас“15. Ідіть. Ви вільні, ви відпущені».
Це величезне милосердя пом’якшило жорстокі серця й обернуло ненависть на любов. Коли Володар світів закликав їх до ісламу, вони зібралися, щоб стати мусульманами.
Наш улюблений Пророк піднявся на пагорб Сафа, де Він уперше оголосив курайшитам про Своє пророцтво й закликав їх до ісламу. Там Він знову прийняв присягу (байат) від усіх мекканців — молодих і старих, жінок і чоловіків. Так курайшити удостоїлися честі стати мусульманами й належати до Асхабів аль-кірам. Після того як уклали угоду з чоловіками, взяли обіцянку й від жінок щодо деяких речей.16 Серед них були такі: не надавати Аллахові таала співучасників, не бути неслухняними нашому Володарю Пророкові, не красти, берегти свою цнотливість і честь (іффат), не зводити наклепів (бухтан) і не вбивати дочок. Жінки, які були присутні перед Расулюллахом (саллаллаху алейхі ва саллям), прийняли все це й дали свою обіцянку лише словами. Расулюллах (саллаллаху алейхі ва саллям) попросив для них добра й попросив для них прощення.
Хазрат Хінд (радіяллаху анха), дружина Абу Суф’яна й мати Хазрат Муавії (радіяллаху анхума), була серед них, ба навіть очолювала їх. Під час цього байату ан-ніса (присяги жінок) вона говорила від імені жінок. (Завдяки цій її обіцянці та тому, що вона удостоїлася цієї молитви-істигфару, є велика надія, що вона здобула свій ахірат. Так само кожна мусульманка, яка приймає ці умови й дотримується їх, вважається учасницею цієї угоди й отримує частку в цій молитві.) Усі, хто став мусульманином, розбили всіх ідолів у своїх домівках. До навколишніх племен послали військові загони, і тамтешніх ідолів теж зрівняли з землею. Так із приходом істини неправду було вирвано з корінням.
Засуджені
Від перших днів ісламу й до восьмого року після Хіджри були люди, засуджені на смерть за різні злочини. Расулюллах (саллаллаху алейхі ва саллям) назвав їхні імена (одинадцять чоловіків і шість жінок) і звелів: «Убивайте цих людей, хоч де ви їх побачите». Засудженими чоловіками були Ікріма ібн Абі Джахль, Вахші ібн Харб Хабаші, Абдуллах ібн Абі Сарх, Хабар ібн Асвад, Сафван ібн Умайя, Кааб ібн Зухайр, Абдуллах ібн Забарі, Абдульузза ібн Хатал, Хувайріс ібн Муаз, Макіс ібн Сабаба та Харіс ібн Тула. Жінками були Хінд бінт Утба, Каріта, Каріте, ще одна джарія Ібн Ханзали, Сара, джарія Бану Абдульмутталіб, та Умм Саад.
Ті, хто зазнав милосердя
Хінд бінт Утба: серед жінок, які стали мусульманками, була й Хінд, дружина Хазрат Абу Суф’яна, чиє ім’я стояло в списку тих, кого належало вбити. Але наш улюблений Пророк, милість для світів, простив і її. Вона чинила мусульманам кривди й мучила їх. Те, що зробили з Хазрат Хамзою та іншими шахідами Ухуду, було зроблено за її словом. У день здобуття Мекки Фахр аль-алям (саллаллаху алейхі ва саллям) піднявся на пагорб Сафа й сів. Хазрат Умар аль-Фарук сів нижче від Нього. Люди підходили й один за одним ставали мусульманами — спершу чоловіки, потім жінки. Серед жінок були сестра Хазрат Алі Умм Хані та мати Хазрат Муавії Хінд. Вона склала Расулюллахові присягу (байат). Вона уклала з Расулюллахом угоду від імені жінок. Вона удостоїлася благословенної молитви.
Ікріма ібн Абі Джахль: він був сином Абу Джахля. Він був серед тих чоловіків, які зазнали милосердя. У день здобуття Мекки він зробив шахідом одного сахабі й утік до Ємену. Коли ця звістка дійшла до Расулюллаха, Він усміхнувся. Коли Асхаби запитали про це, Він сказав: «Ікріма й той, кого він зробив шахідом, тримаючись за руки, гуляють у Джаннаті». Його дружина Умм Хакім бінт Харіс ібн Хішам стала мусульманкою під час байату ан-ніса й попросила в Расулюллаха безпеки для Ікріми. Він повернувся до Мекки разом з Умм Хакім, постав перед Расулюллахом і попросив прощення. Расулюллах підняв руки й попросив для нього прощення. Після того як Ікріма (радіяллаху анх) увірував, він виявив велику ревність і старання. Він став одним із героїв серед Асхабів аль-кірам. Він воював у джихаді в Омані та Ємені й загинув шахідом у битві під Ярмуком.
Вахші ібн Харб Хабаші: він убив Хазрат Хамзу (радіяллаху анх) під час газви Ухуд. Мусульмани дуже прагнули вбити його. Під Ухудом Расулюллах прокляв кількох невіруючих. Коли Його запитали, чому Він не проклинає Вахші, Він сказав: «У ніч Міраджу я бачив, як Хамза й Вахші разом, пліч-о-пліч, входили до Джаннату». У день здобуття Мекки Вахші втік. Він розкаявся, прийшов разом із людьми з Таїфа до мечеті в Медині й привітав салямом. Расулюллах відповів на його привітання. Він увірував і отримав прощення. Але йому звеліли йти в краї Ямами. Він глибоко соромився перед Расулюллахом і жив, схиливши голову. Він більше ніколи не приходив до Медини. Увірувавши, він став цілком чистим. Він став вищим за всіх авлія.
«Між мною і вами буде так, як Юсуф (алейхіссалям) сказав Своїм братам. Як Він, так і я кажу: „Сьогодні я вже не вимагатиму від вас звіту за те, що ви зробили. Нехай Аллах таала простить вас“ (Сура Юсуф: 92). Ідіть. Ви вільні, ви відпущені» Хадис шаріф
На одинадцятому році після Хіджри в Ямамі відбулася дуже запекла битва з відступниками. Загинуло двадцять тисяч із війська Мусайлами та дві тисячі воїнів Хазрат Халіда ібн Валіда. Спершу мусульман відкинули. Тоді Хазрат Вахші героїчно кинувся в атаку й убив Мусайламу аль-Каззаба тим самим списом, яким убив Хазрат Хамзу.17 Побачивши це, мусульмани кинулися в атаку, і перемогу було здобуто. Так стало ясно, що те, що Расулюллах свого часу послав Вахші в краї Ямами, було великим чудом. Він також брав участь у битві під Ярмуком на дванадцятому році після Хіджри й виявив велику звитягу в боях із ромеями. Він оселився в Хімсі й помер там за часів Хазрат Усмана.
Він приймав вибачення винних із прощенням і добротою,
Він був високої вдачі, співчутливий і ніжний, це джерело щедрості.
Він не любив багатства, любив бідність і пишався нею,
Він робив безпорадних Своїми братами, це джерело щедрості.
Він латав Свій одяг і навіть ходив у дерев’яних сандалях,
Він відвідував кожного хворого й полегшував його страждання, це джерело щедрості.
Він Сам охоче служив Своїй родині,
Він робив легкими всі труднощі, це джерело щедрості.
Якщо Його запрошували поїсти лише ячмінного хліба й сочевичної юшки,
Він приймав запрошення й ставав гостем, це джерело щедрості.
Часом Він їхав на верблюді, часом на коні, мулі чи віслюку,
часом Султан ішов босоніж, це джерело щедрості.