ВІЙНА ПРИ МУТІ

На восьмому році після Хіджри наш Володар Сарвар аль-каїнат, Який є милістю для світів, знову відрядив послів до різних племен і держав, щоб поширювався іслам. Від деяких із них надійшли добрі результати. Але Хазрат Харіса ібн Умайра, якого було послано до намісника Бусри, заарештували християнські воїни в селі Мута в окрузі Балка під Дамаском. Хазрат Харіса привели до Шарахбіля ібн Амра, намісника Дамаска, і там його підло вбили, зробивши шахідом, хоча він був послом.1

Наш улюблений Пророк глибоко засмутився через цю звістку й негайно звелів Своїм героїчним Асхабам зібратися. Сахаби, які отримали це веління, попрощалися зі своїми дітьми й поспіхом зібралися в таборі Джурф. Провівши полуденний намаз, наш Володар Хабіб аль-акрам сказав: «Я призначив Зайда ібн Харісу воєначальником цих людей, які вирушать на джихад. Якщо Зайд ібн Харіса стане шахідом, нехай його замінить Джафар ібн Абі Таліб. Якщо Джафар ібн Абі Таліб стане шахідом, нехай його замінить Абдуллах ібн Раваха. Якщо й Абдуллах ібн Раваха стане шахідом, нехай мусульмани оберуть з-поміж себе гідного чоловіка й зроблять його своїм воєначальником!»

Тоді Асхаби аль-кірам зрозуміли, що названі на ім’я герої стануть шахідами, і почали плакати, кажучи: «О Расулюллах! Якби ж вони лишилися живі, щоб ми мали від них користь!…» Наш Володар Пророк нічого їм не відповів і змовчав.2 Хазрат Зайд, Джафар та Абдуллах, які були там, теж це почули й сповнилися великої радості. Адже їхньою найбільшою метою було стати шахідами, поширюючи релігію Аллаха таала. Тепер радісну звістку було дано, і вони почули її на власні вуха. Муджахіди завершили приготування й чекали на своїх воєначальників. Наш улюблений Пророк вручив білий прапор ісламу Хазрат Зайдові ібн Харісі. Він звелів йому дійти аж до місця, де загинув шахідом Харіс ібн Умайр, і проповідувати там іслам. Якщо ж вони не приймуть, Він звелів йому битися з ворогом. Хазрат Абдуллах ібн Раваха заплакав, коли прощався разом зі своїми друзями-воєначальниками. Вони запитали його: «О сину Равахи! Чому ти плачеш?» Абдуллах ібн Раваха, який був поетом, сказав:

Причина мого плачу —
не любов до світу,
і, клянуся Аллахом таала,
причина не в тому, що я сумуватиму за вами.
Справжня причина в тому,
що в Корані аль-карім
наш Господь
в одному аяті каже:
«Знайте ж воістину,
що немає серед вас нікого,
хто не мав би
пройти повз Джаханнам…»
Я почув цей аят,
коли Расулюллах читав його.
Якщо я пройду повз Джаханнам,
як я зможу це витримати?

Друзі помолилися за нього: «Нехай Аллах таала зарахує тебе до Своїх любих рабів, і нехай ти будеш серед праведних (саліх)!» Тоді Хазрат Абдуллах ібн Раваха сказав: «Але я прошу в Аллаха таала прощення. І я бажаю стати шахідом від удару меча, від якого кров бризкає й піниться, або від удару списа, що пропікає мою печінку й мої нутрощі!…» Коли військо готувалося вирушати, Хазрат Абдуллах ібн Раваха прийшов до нашого Володаря Расулюллаха і, попрощавшись, запитав: «О Расулюллах! Чи даси Ти мені пораду, яку я зможу завчити напам’ять і ніколи не забути?» Наш Володар Пророк сказав йому: «Завтра ти прийдеш до країни, де Аллахові таала роблять дуже мало садждів. Роби там багато садждів і здійснюй багато намазу». Абдуллах ібн Раваха сказав: «О Расулюллах! Чи даси Ти мені ще порад?» Наш улюблений Пророк відповів: «Завжди згадуй Аллаха таала. Бо згадування (зікр) Аллаха таала допомагає тобі досягти того, на що ти сподіваєшся».

Ісламське військо з трьох тисяч чоловік рушило в похід під вигуки «Аллаху акбар! Аллаху акбар!» Наш улюблений Пророк і сахаби, які лишалися в Медині, проводжали муджахідів-газі аж до пагорба Вада. Там Володар світів так звернувся до благословенного ісламського війська: «Я заповідаю вам виконувати те, що звелів Аллах таала, і триматися подалі від того, що Він заборонив, бути корисними для мусульман, які з вами, і ставитися до них добре. Бийтеся на шляху Аллаха таала, згадуючи Його ім’я. Не будьте нечесними з майном, яке береться як здобич. Не порушуйте своїх обітниць. Не вбивайте дітей! Там ви знайдете в християнських церквах людей, які віддалилися від світу й присвятили себе поклонінню. Остерігайтеся завдавати їм шкоди! Крім них, ви зустрінете й таких, у чиїх головах шайтани звили собі гнізда; зітніть їм голови своїми мечами. Не вбивайте жінок і немічних старих. Не паліть дерев і не рубайте їх. Не руйнуйте й будинків!»

Головнокомандувачеві Зайдові ібн Харісі Він сказав: «Коли зустрінеш своїх ворогів з-поміж багатобожників, заклич їх до одного з трьох варіантів!… (Якщо вони стануть мусульманами,) заклич їх переселитися до Медини, домівки мухаджирів! Якщо вони приймуть твій заклик, повідом їм, що вони матимуть ті самі права, що й мухаджири, і ті самі обов’язки, які покладено на мухаджирів.

Якщо вони волітимуть стати мусульманами й лишитися у своїй країні, повідом їм, що вони будуть як мусульмани-кочовики з арабів і що те саме божественне рішення, яке стосується тих, стосуватиметься й їх; що вони не отримають жодної частки воєнної здобичі і що частку здобичі отримають лише ті, хто воює разом із мусульманами!

Якщо вони не приймуть ісламу, заклич їх сплачувати джизью! Не чіпай тих, хто на це погодиться! А якщо вони не погодяться й сплачувати джизью, бийся з ними, шукаючи допомоги Аллаха таала!…»

Після цих порад Він попрощався з муджахідами. Військо ісламу вирушило під вигуки такбіру. Ті, хто лишався, махали тим, хто йшов, і молилися: «Нехай Аллах таала вбереже вас від усякої небезпеки й дасть вам щасливо повернутися…» Аж доки ті не зникли за обрієм, вони дивилися їм услід зі сльозами на очах і заздрили їм…

«Я призначив Зайда ібн Харісу воєначальником цих людей, які вирушать на джихад. Якщо Зайд ібн Харіса стане шахідом, нехай його замінить Джафар ібн Абі Таліб. Якщо Джафар ібн Абі Таліб стане шахідом, нехай його замінить Абдуллах ібн Раваха. Якщо й Абдуллах ібн Раваха стане шахідом, нехай мусульмани оберуть з-поміж себе гідного чоловіка й зроблять його своїм воєначальником!» Хадис шаріф

Священний (мукаддас) прапор у руці Зайда ібн Харіси майорів, і муджахіди вирушили в незнану й далеку дорогу, щоб служити релігії Аллаха таала. Ісламське військо швидко просувалося до Сирії. Подорож минала без пригод і радісно. Муджахідам не терпілося якнайшвидше зустрітися з ворогом. Одним із тих, хто найбільше прагнув смерті шахіда, був Хазрат Абдуллах ібн Раваха. Зайд ібн Аркам розповідав: «Я був сиротою, який виріс під опікою Абдуллаха ібн Равахи. Коли той вирушив у похід на Муту, він посадив і мене позаду себе на верблюда. Коли ми якийсь час їхали вночі, з його вуст злетіли такі вірші:

О мій верблюде! Якщо ти донесеш мене до криниці в пісках,
а звідти — ще на чотири денні переходи далі,
я не візьму тебе більше в жодні походи,
скоро ти лишишся без господаря.
Я, мабуть, не повернуся до свого дому,
я сподіваюся впасти шахідом у цій війні.
О сину Равахи, на останньому привалі віруючі
швидко проминули мене, ба навіть твої найближчі
розірвали узи братерства й поїхали далі,
вони залишили тебе Хаккові таала й пішли.
Я більше не думаю про те, що маю,
мені вже байдуже до дерев і фініків!

Почувши це, я заплакав. Абдуллах ібн Раваха торкнувся мене батогом і сказав: „Ах ти ж бешкетнику! Що з тобою? Яка тобі шкода від того, що я так кажу? Якщо Аллах таала дарує мені смерть шахіда, ти повернешся на тварині й дістанешся додому. А я звільнюся від усіх мирських мук, печалей і турбот і знайду спокій“. Він зійшов і здійснив намаз у два ракаати. Помолившись довгою дуа, він покликав мене: „Хлопче!“ Коли я відповів: „Так?“ — він сказав: „Іншаллах, у цьому поході мені випаде смерть шахіда!“»

Поки хоробрі сахаби наближалися до Сирії, намісник Дамаска Шарахбіль ібн Амр уже давно дізнався, що ісламське військо в дорозі. Він одразу повідомив візантійського імператора Іраклія й отримав велике підкріплення, тож заспокоївся. Адже, за зібраними ним відомостями, мусульман було лише три–п’ять тисяч. Його ж власне військо налічувало понад сто тисяч, а зброї було без міри й ліку. Коли Асхаби аль-кірам (алейхімуррідван) прибули до Маана в землях Дамаска, вони дізналися, що ромеї (Рум) ідуть на них із військом у сто тисяч воїнів. Вони стали там табором і пробули дві ночі. Воєначальник Хазрат Зайд ібн Харіса зібрав своїх друзів, розповів їм, як стоять справи, і запитав, що, на їхню думку, слід робити проти ромейського війська. Дехто із сахабів сказав: «Здійсньмо раптові набіги на їхню країну, не зустрічаючись із ромейським військом, візьмімо людей у полон і повернімося до Медини». Інші сказали: «Напишімо листа Расулові (алейхіссалям), повідомімо Йому, скільки ворогів, і попросімо Його негайно прислати нам воїнів або сказати нам, що робити». Коли вони вже схилялися до того, що друга пропозиція найкраща, слово взяв Хазрат Абдуллах ібн Раваха:

«Завжди згадуй Аллаха таала. Бо згадування (зікр) Аллаха таала допомагає тобі досягти того, на що ти сподіваєшся» Хадис шаріф

О мій народе, чому ви вагаєтеся?
Хіба ми прийшли на бій не з метою стати шахідами?
Ми ніколи не воювали з невірними
через те, що мали більше зброї та вершників.
Ми билися силою цієї релігії,
яку дав нам Аллах таала, — як леви.
Вирушайте ж і бийтеся, воістину, у цьому добро,
кінець цієї справи — або смерть шахіда, або перемога.
Клянуся Аллахом, у день Бадру ми мали двох коней,
під Ухудом — одного коня й зовсім мало зброї.
Якщо нам судилося перемогти в цій війні,
то так і обіцяли Аллах та Його Расул.
Хакк таала ніколи не відступає від Своєї обіцянки,
тож ідіть уперед, о віруючі!
Якщо ж нам судилося стати шахідами,
ми зустрінемося з нашими братами в Джаннаті.

Ці слова Хазрат Абдуллаха ібн Равахи додали муджахідам відваги. «Клянуся Аллахом, син Равахи каже правду», — сказали вони. Тепер рішення було ухвалено: вони битимуться, доки не стануть шахідами. Коли славні сахаби прийшли до села Мута, вони зустріли ромейське військо в сто тисяч воїнів.

ВІЙНА ПРИ МУТІ

Гори й долини були заповнені ворожими воїнами. З одного боку стояло ісламське військо з трьох тисяч чоловік, яке прийшло аж із Медини до Дамаска, щоб поширювати релігію Аллаха таала; з другого — зграя невірних, сто тисяч чоловік, що зібралися, аби задушити іслам… На позір співвідношення сил було незрівнянним. Виходило, що кожен мусульманин мав битися з понад тридцятьма ромеями. Обидві сторони вишикувалися до бою. Тим часом побачили, як посольство від ісламського війська за велінням нашого Володаря Пророка (саллаллаху алейхі ва саллям) рушило до ромейського табору. Вони запропонували ромейському війську прийняти іслам або ж сплачувати джизью. Але ті відхилили цю пропозицію. Тепер не було часу гаяти. Воєначальник Хазрат Зайд ібн Харіса, який тримав священний (мукаддас) прапор ісламу, дав своєму війську наказ наступати. Муджахіди, які чекали цієї миті, помчали вперед, мов стріли, під вигуки «Аллаху акбар!» Вони вихопили мечі, мов блискавки, і врізалися в саму гущу ворога… Іржання коней, брязкіт мечів, вигуки такбіру й крики поранених здіймалися до неба, і вже на початку війни поле бою перетворилося на озеро крові. З кожним ударом меча славних сахабів падала або голова, або рука.

Хазрат Зайд, який тримав білий прапор Расулюллаха, бився в самій гущі ворогів, кажучи: «Аллах, Аллах». Ударами меча він умить розчищав довкола себе місце й змушував ворога шкодувати, що той став проти нього. Славні сахаби, бачачи героїчний бій свого воєначальника, не відставали від нього; кожен із них сам намагався рубати тридцятьох ворогів і валити їх. Якоїсь миті побачили, як кілька списів одночасно встромилися в благословенні груди воєначальника Хазрат Зайда. За ними полетіли інші списи. Тіло славного сахабі було пробите наскрізь. Тоді побачили, як Зайд ібн Харіса впав на гарячу землю й випив напій смерті шахіда, якого так палко прагнув.

Хазрат Джафар, що йшов після Зайда ібн Харіси, негайно схопив прапор. Побачивши, що прапор ісламу майорить, муджахіди з новою любов’ю продовжили бій. Хазрат Джафар бився так само героїчно, як Зайд ібн Харіса. Він нападав на ворога й водночас додавав своїм друзям відваги й запалу. Цей новий воєначальник, що хоробро бився, дедалі швидше орудував мечем і не давав ворогові ні миті перепочинку. Поки Хазрат Джафар бився, наче в екстазі, він опинився далеко попереду своїх друзів. Він бився сам серед ромеїв і рубав кожного з них. Невдовзі він зрозумів, що дороги назад немає. Героїчний воєначальник сказав: «Мій обов’язок — ударити своїм мечем кожного з невірних!» — і черпав нову духовну силу з благословенних слів «Аллаху акбар!… Аллаху акбар!…» Кожним ударом меча він прибирав з дороги ворога й нікого не підпускав до себе. Благословенне ім’я Аллаха таала не сходило з його язика, і він бився з невичерпною силою. Зрештою один ворожий воїн ударив мечем по правій руці Хазрат Джафара. Хазрат Джафар, якому відрубали праву руку, схопив священний прапор ісламу лівою рукою, перш ніж той упав на землю, підняв його й знову дав йому замайоріти. Потім — іще один удар меча… Відрубано було й ліву руку. Цього разу він намагався втримати прапор, щоб той майорів, притискаючи його до грудей між відрубаними руками. Але під мечами ворогів, що один за одним опускалися на нього, він досяг ступеня шахіда, якого так палко прагнув. Його благословенна душа полинула до найвищих щаблів Джаннату… На його тілі нарахували понад дев’яносто ран від мечів і списів.3 Коли героїчні муджахіди побачили, що їхній воєначальник упав шахідом, вони підхопили прапор ісламу, що впав на землю, і передали його до рук Хазрат Абдуллаха ібн Равахи.

«О мій народе, чому ви вагаєтеся? Хіба ми прийшли на бій не з метою стати шахідами?» Абдуллах ібн Раваха (радіяллаху анх)

Він дав прапорові замайоріти з кінської спини й люто кинувся на ворога. З одного боку він валив кожного ворога, що поставав перед ним, а з другого казав:

О мій нафсе, ти неодмінно скоришся мені,
я заприсягся, що в цій війні стану шахідом.
Або ти сам на це погодишся,
або я змушу тебе погодитися.
Скажи мені: якщо тебе не вб’ють у цій війні,
невже ти думаєш, що ніколи не помреш?
Знай, що вчиниш добре, якщо зробиш
те, що зробили Джафар ібн Абі Таліб і Зайд ібн Харіса.
Вони стали шахідами, о мій нафсе, не відставай,
інакше станеш нещасним — тож уперед, кидайся в бій!

Під вигуки «Аллаху акбар!» Хазрат Абдуллах теж кинувся в нещадний бій з ворогом. Якоїсь миті удар меча влучив йому в палець, і відрубаний палець повис, теліпаючись на руці. Цей благословенний воєначальник, що палав любов’ю до Аллаха таала та Його Расула, негайно зіскочив з коня. Він наступив ногою на поранений палець, який заважав йому битися, і сказав: «Хіба ти не просто поранений палець? Та й це лихо спіткало тебе на шляху Аллаха таала!» — і відірвав його. Блискавично він знову скочив на коня й почав битися з усієї сили. Але оскільки, попри всю цю боротьбу, він ще не досяг ступеня шахіда, він почав докоряти собі… Знову й знову він нападав на ворога. Зрештою він упав на землю від удару списа. Він став шахідом, б’ючись на шляху Аллаха таала та Його Расула, і його благословенна душа полинула до Джаннату… Тієї миті Абуль-Юср Кааб ібн Умайр, який бився поруч із Хазрат Абдуллахом, спробував утримати прапор, щоб той майорів. Він обвів поглядом Асхабів, шукаючи когось старшого й досвідченішого за себе. Побачивши Сабіта ібн Акрама, він передав прапор йому. Хазрат Сабіт устромив прапор перед муджахідами й сказав: «О брати мої! Швидше оберіть з-поміж себе воєначальника й ідіть за ним!» Вони відповіли: «Ми обрали тебе», — але Хазрат Сабіт цього не прийняв. Його погляд упав на Хазрат Халіда ібн Валіда, і він сказав йому: «О Абу Сулайман! Візьми прапор ти!» Хазрат Халід, який нещодавно приєднався до мусульман, зі скромності не хотів брати священного прапора, і з його благословенних уст злетіли слова: «Я не можу взяти в тебе цей прапор! Ти заслуговуєш на нього набагато більше, ніж я. Адже ти старший, і тобі випала честь битися поруч із Расулюллахом у газві Бадр!…» Але час був дорогий. Асхаби аль-кірам довкола них запекло билися з ворогом, намагаючись відтіснити вороже військо в сто тисяч чоловік. Хазрат Сабіт повторив свої слова: «О Халіде! Візьми священний прапор Расулюллаха, швидше! Клянуся Аллахом, я взяв його, щоб віддати тобі. Ти знаєш військове мистецтво краще за мене!» — і запитав муджахідів довкола: «О брати мої! Що ви думаєте про те, щоб Халід став воєначальником?» В один голос вони відповіли: «Ми зробили його своїм воєначальником». Тоді Хазрат Халід із великою пошаною й смиренням взяв прапор, який Володар світів вручив Своїми власними благословенними руками, і поцілував його. Він скочив на коня й кинувся на ворога з усією своєю гідністю й величчю.4

Героїчні сахаби знову пішли в наступ за своїм новим воєначальником. Хазрат Халід бився з такою відвагою й умінням, яких ніхто ще не бачив, і валив кожного, хто поставав перед ним. Тим часом Хазрат Кутба ібн Катада відтяв голову Малікові ібн Зафілі, одному з ворожих воєначальників. Бойовий дух ромеїв був зламаний. Але часу ставало обмаль; настав вечір, і почало смеркати. Битися в темряві було дуже небезпечно, бо вони могли ненароком убити своїх же друзів…

Тож обидві сторони відступили до своїх таборів. Поранених лікували. Хазрат Халід був генієм військового мистецтва. Він хотів зустріти ворога вранці з новою тактикою й заплутати його. Тієї ночі він поміняв воїнів місцями: тих, хто був праворуч, він перевів ліворуч, тих, хто ліворуч, — праворуч, тих, хто попереду, перевів назад, а тих, хто позаду, — уперед.

Уранці хоробрі муджахіди знову пішли в наступ і почали битися під вигуки «Аллаху акбар». Ворожі воїни вперше бачили воїнів, які на них нападали. Це були не ті, з ким вони билися напередодні.

Мабуть, мусульманам прийшло на допомогу нове військо!… Ромейські воїни подумали, що прибуло підкріплення, їх охопив страх, і вони занепали духом. Вони запанікували й почали тікати. Ісламське військо скористалося цією нагодою й люто напало на них.

Розбивши ворога, вони прийшли до фортеці в Муті. Вони здобули й фортецю та вбили багатьох її знатних людей. Хазрат Халід і героїчні сахаби билися того дня ще величніше, рубали ворога й відправили тисячі з них до Джаханнаму. Того дня в руках Хазрат Халіда ібн Валіда зламалося дев’ять мечів.5 Даром Аллаха таала й благодаттю молитов нашого Володаря Расула аль-акрама (саллаллаху алейхі ва саллям) три тисячі муджахідів-газі обернули на втечу вороже військо в сто тисяч воїнів. У цій великій битві п’ятнадцять мусульман полягли шахідами. Так Візантійській імперії вказали її межі й не дали їй здійснювати нові набіги на південь… Наш Володар Расул аль-акрам, наш шановний Пророк, зібрав Своїх Асхабів у мечеті, щоб розповісти їм, що сталося під Мутою, ще до того, як до Нього надійшла будь-яка звістка з поля бою. Сподвижники бачили по благословенному обличчю нашого улюбленого Пророка, що Він дуже засмучений, і, боячись засмутити Його ще більше, ніхто не наважувався нічого спитати. Зрештою один з Асхабів аль-кірам сказав: «Нехай наші життя будуть пожертвою за Тебе, о Расулюллах! Відколи ми побачили Твій сум, наші серця плачуть кров’ю; лише Джанаб аль-Хакк знає, який великий наш сум!» Тоді з благословенних очей нашого улюбленого Пророка полилися сльози, і Він сказав: «Сум, який ви бачите в мені, те, що сповнило мене печаллю, — це те, що мої Асхаби стали шахідами. Цей стан тривав, доки я не побачив їх як братів, що сидять на престолах один навпроти одного в Джаннаті. Зайд ібн Харіса взяв прапор у руку. Зрештою він став шахідом. Тепер він увійшов до Джаннату й бігає там. Потім прапор узяв Джафар ібн Абі Таліб. Він напав на ворожі війська, бився, і зрештою теж став шахідом. Він увійшов до Джаннату як шахід і тепер літає, куди забажає, на двох крилах із рубіну. Після Джафара прапор узяв Абдуллах ібн Раваха. З прапором у руці він бився з ворогом, став шахідом і ввійшов до Джаннату. Мені показали їх, як вони сидять на золотих престолах у Джаннаті. О мій Аллаху! Прости Зайда!… О мій Аллаху! Прости Джафара! О мій Аллаху! Прости Абдуллаха ібн Раваху!»

«О Халіде! Візьми священний прапор Расулюллаха, швидше! Клянуся Аллахом, я взяв його, щоб віддати тобі. Ти знаєш військове мистецтво краще за мене!» Сабіт ібн Акрам (радіяллаху анх)

Із благословенних очей Володаря світів і далі текли сльози. Плачучи, Він вів далі: «Після Абдуллаха ібн Равахи прапор узяв Халід ібн Валід. Тепер бій став ще запеклішим. О мій Аллаху! Він (Халід ібн Валід) — один із Твоїх мечів. Допоможи йому! …»6 З дозволу Аллаха таала наш улюблений Пророк як чудо побачив становище на полі бою, що лежало за понад тисячу кілометрів, і розповів про нього Своїм Асхабам. Того дня, коли Хазрат Джафар ібн Абі Таліб став шахідом, Він, розповівши про цю подію, підвівся й пішов до дому Хазрат Джафара. Дружина Хазрат Джафара, Асма, закінчила хатню роботу: вона викупала своїх дітей і розчесала їм волосся. Наш улюблений Пророк сказав: «О Асмо! Де сини Джафара? Приведи їх до мене!» Коли Асма-хатун привела дітей, наш Володар Расулюллах пригорнув їх до Своїх грудей і знову й знову цілував їх і вдихав їхній запах. Його благословенне серце не витримало, і з Його благословенних очей ринули сльози. Побачивши це, дружина Хазрат Джафара благально запитала: «Нехай моя мати й мій батько, ба навіть моє життя, будуть пожертвою за Тебе, о Расулюллах! Чому Ти виявляєш моїм синам таку саму ніжність, яку виявляєш сиротам? Чи не отримав Ти тяжкої звістки про Джафара та його товаришів?!» Володар світів був глибоко зворушений. Він відповів: «Так! … Сьогодні вони стали шахідами! …» Наша мати Хазрат Асма пригорнула до себе своїх дітей-сиріт і заплакала. Наш улюблений Пророк не зміг довше витримати цього видовища й пішов звідти.7

Наш Володар Хабіб аль-акрам (саллаллаху алейхі ва саллям) повернувся до Своєї оселі щастя. Він сказав Своїм чистим дружинам: «Не забудьте приготувати їжу для родини Джафара!» Три дні родинам шахідів посилали їжу. Минуло кілька днів. Тоді Хазрат Яля ібн Умайя приніс до Медини радісну звістку про перемогу. Ще до того, як він почав розповідати, що сталося, наш Володар Расул аль-акрам сказав йому: «Якщо хочеш, ти розкажи нам, що сталося, а якщо хочеш, я розповім тобі», — і докладно розповів, що відбулося на полі бою. Тоді Яля ібн Умайя сказав: «Клянуся Аллахом таала, Який послав Тебе Пророком з істинною релігією та Книгою: Ти не пропустив жодної з подій, які пережили муджахіди». Наш Володар відповів: «Аллах таала прибрав для мене відстань, і я бачив поле бою на власні очі».

Через кілька днів гінці сповістили, що військо ісламу наближається до Медини. Наш Володар Пророк підвівся разом зі Своїми Асхабами й вийшов за Медину, щоб зустріти їх. Далеко здіймалася хмара пилу; майорів священний прапор ісламу. Від полиску щитів і мечів усе довкола сяяло, мов дзеркало. На кожному обличчі було видно глибоке хвилювання. Невдовзі муджахіди-газі на чолі з Халідом ібн Валідом в’їхали до Медини, радіяллаху анхум аджмаїн …

«О мій Аллаху! Прости Зайда! … О мій Аллаху! Прости Джафара! О мій Аллаху! Прости Абдуллаха ібн Раваху!» Хадис шаріф

Прийшли дівчата-гурії,
сповили Його в нур,
усі схилили обличчя перед Мухаммадом
тієї ночі, коли народився Мухаммад.
Відчинилися брами небес,
милість розсипалася по світу,
було скроєно шати Джаннату
тієї ночі, коли народився Мухаммад.
Юнус каже: «О брати,
з очей текли криваві сльози,
гори й каміння зробили саджду
тієї ночі, коли народився Мухаммад».

Мекка аль-Мукаррама [1890]