ПОХІД УМРАТУЛЬ-КАЗА
Минув рік від Худайбійського миру. За місяць до Ід аль-Адха, на початку місяця Зуль-каада, наш Володар Расул аль-акрам (саллаллаху алейхі ва саллям) звелів Своїм Асхабам аль-кірам готуватися до умри. Усі, хто ходив до Худайбії й брав участь у Байаті ар-Рідван, мали йти на умру, окрім тих, хто помер. Після цього веління дві тисячі сахабів завершили приготування. Сімдесят верблюдів узяли для жертвопринесення. Наджії ібн Джундубу та чотирьом його друзям доручили гнати верблюдів до Мекки, випасаючи їх у дорозі. Крім того, наперед вислали сто вершників під командуванням Хазрат Мухаммада ібн Маслами, щоб везти бойову зброю, як-от кольчуги, списи й мечі. На багатобожників не можна було покластися. Якби стався напад, цю зброю мали пустити в хід. Дехто з Асхабів аль-кірам сказав: «О Расулюллах! За Худайбійським миром ми не мали приходити на умру з іншою зброєю, крім мечів у піхвах!» Володар світів відповів: «Ми не вноситимемо цієї зброї в Харам, до курайшитів. Але вона буде поблизу нас і під рукою на випадок, якщо курайшити на нас нападуть».
Абу Зарра Гіфарі залишили намісником у Медині аль-Мунавварі.1 Переказують також, що залишили Абу Рухма Гіфарі. Дві тисячі сахабів разом із нашим улюбленим Пророком вирушили до Мекки. Асхаби аль-кірам дуже хвилювалися. Вони мали побачити свої домівки, свої оселі й ту батьківщину, яку багато років тому покинули заради Аллаха таала й нашого улюбленого Пророка… Вони мали відвідати шановну Каабу, до якої оберталися в п’яти щоденних намазах… Вони мали зустрітися зі своїми родичами, які щойно стали мусульманами, але через угоду не могли прийти до Медини. Вони мали показати гідність і честь ісламу курайшитам-багатобожникам, які роками змушували їх плакати кров’ю замість сліз, які змушували їх стогнати під гнобленням і які зробили шахідами багатьох їхніх братів, щоб змусити їх поклонятися своїм ідолам. Можливо, любов до ісламу западе в серця тих багатобожників, що це побачать, і вони стануть мусульманами!…
Ті, хто лишився в Медині, з такбірами проводжали Володаря світів аж до пагорба Вада, попрощалися й потім повернулися… Коли наш улюблений Пророк дійшов до Зуль-Хулайфи, що лежить приблизно за десять кілометрів від Медини, Він увійшов у стан іхраму. Славні сахаби наслідували Його. Усі були вбрані в біле. Тепер почалася подорож до Мекки, щоб здійснити умру. Небо й земля відлунювали вигуками «Ляббайк! Аллахумма ляббайк! Ляббайк! Ля шаріка ляка ляббайк! Інна ль-хамда ва н-німата ляка ва ль-мульк, ля шаріка лак» (Ось я, Аллаху, ось я! Словом і серцем я знову й знову відгукнувся на Твій заклик і скорився Твоєму велінню. Ти не маєш співучасника; усім своїм єством я звернувся до Тебе. Уся хвала й благо належать Тобі, і влада — Твоя. Ти не маєш співучасника).
Подорож, сповнена хвали Аллахові таала, молитов до Нього й згадування Його благословенного імені, минала у великій радості.
Коли передовий загін під командуванням Мухаммада ібн Маслами наблизився до Мекки, його помітили курайшити-багатобожники. Охоплені страхом, вони підійшли ближче й запитали: «Що це?» — ніби хотіли сказати: «Хіба про таке ми домовлялися рік тому?» Мухаммад ібн Маслама дав їм відповідь, від якої в них захолола кров: «Це вершники Расула Аллаха таала… Якщо Аллах таала захоче, то й Він завтра вшанує це місце Своєю присутністю!» Багатобожники перелякано повернулися й донесли звістку до Мекки. Мекканські багатобожники казали: «Ми клянемося, що дотримали угоди. Чому Мухаммад мав би з нами битися?…» Вони негайно відрядили посольство, щоб поговорити з нашим Володарем Пророком.
«Ляббайк! Аллахумма ляббайк! Ляббайк! Ля шаріка ляка ляббайк! Інна ль-хамда ва н-німата ляка ва ль-мульк, ля шаріка лак» Тальбія
Тим часом Володар світів (саллаллаху алейхі ва саллям) прибув до місцевості, що зветься Батн аль-Яджадж, звідки було видно Мекку. Там вони залишили всю свою зброю, окрім мечів, що були при них. Він поставив двісті сахабів вартовими охороняти зброю. Коли ці приготування завершилися, посольство курайшитів попросило дозволу поговорити з нашим Володарем Пророком. Отримавши дозвіл, вони сказали: «О Мухаммаде! Відтоді як укладено Худайбійську угоду, ми жодним чином вас не зрадили. Невже Ти все ж увійдеш до Мекки, до Свого власного народу, з цією зброєю? Адже за нашою угодою ви не мали мати при собі нічого, крім мечів у піхвах!…» Володар світів відповів: «Змалку й донині я відомий тим, що дотримую свого слова, і своєю вірністю. Ми ввійдемо в Харам лише з нашими мечами в піхвах. Але я хочу, щоб зброя була десь поблизу мене». Коли посольство зрозуміло, що звістка, яку вони отримали, була хибною, вони заспокоїлися й сказали: «О Мухаммаде! Воістину, ми завжди бачили від Тебе тільки вірність і доброту. Саме це Тобі й личить». Вони повернулися до Мекки й розповіли курайшитам, як стоять справи, і ті також заспокоїлися.
Через злобу й заздрість знать курайшитів не хотіла бачити цієї щасливої миті нашого Володаря Пророка та Його Асхабів, і тому вони покинули Мекку й пішли в гори. Наш улюблений Пророк наперед вислав позначених жертовних верблюдів до місцевості Зі-Тува. Потім Він і Його Асхаби завершили приготування й рушили, щоб увійти до священного (мукаддас) міста Мекки. Асхаби аль-кірам оточили Володаря світів. Султан Всесвіту сидів на Своїй верблюдиці Кусві й випромінював довкола нур, наче сонце, що затьмарює тисячі зірок. О мій Господи! Яка краса! Яке величне видовище!…
На вустах лунали вигуки «Ляббайк! Аллахумма ляббайк! Ляббайк! Ля шаріка ляка ляббайк!…», а серця були сповнені любові до Аллаха таала та Його Расула.
Крок за кроком вони наближалися до Кааби аль-Муаззами. Що ближче вони підходили, то більшим ставало їхнє піднесення. Вигуки тальбії, які всі проказували в один голос, наповнювали Мекку. Коли багатобожники бачили це пишне видовище, щось у них тануло, і вони відчували, як у їхні серця вливається любов. У багатьох серцях любов до ісламу вже пустила коріння… Зрештою Султан Всесвіту, Володар обох світів, наш улюблений, шановний Пророк Мухаммад (саллаллаху алейхі ва саллям) переміг…
І ось наш улюблений Пророк та Його славні Асхаби з мечами при поясі входили до Кааби аль-Муаззами. Хазрат Абдуллах ібн Раваха тримав повід Кусви, верблюдиці нашого Володаря Пророка, і йшов попереду. Деякі мекканські багатобожники з жінками й дітьми вишикувалися біля Дар ан-Надви й дивилися на нашого улюбленого Пророка та Його героїчних Асхабів. Ідучи вперед, Абдуллах ібн Раваха почав декламувати вірші, і він ніби вбивав ці рядки, мов молотом, у голови багатобожників, аж до самих їхніх сердець:
О невірні, зійдіть із дороги Пророка,
якому Аллах таала зіслав Коран.
Усе добро й усе благо — в Його релігії,
померти за цю релігію — найкраща смерть.
Він воістину Расулюллах, я прийняв це серцем,
я вірю кожному Його слову, я прийняв усе.
О невірні! Коли ви заперечуєте, що Коран
зіслано від Аллаха таала, —
так, як ми раптом обрушили наші удари
і як ми відтинали ваші голови від тіл,
якщо ви не увіруєте в його зміст,
так само впадуть удари на ваші голови.
Я починаю з благословенного імені Аллаха,
бо немає істинної релігії, крім Його релігії.
І знову я починаю з імені того Аллаха,
для Якого Мухаммад — і раб, і расул.
Хазрат Умар не стримався й хотів застерегти його: «О Ібн Равахо! Як ти можеш декламувати вірші перед Расулюллахом і в Харамі аш-Шаріф?» Але наш Володар Пророк сказав: «О Умаре! Не заважай йому! Клянуся Аллахом таала, його слова діють на цих курайшитських багатобожників швидше й сильніше, ніж якби на них сипався дощ стріл. О Ібн Равахо! Продовжуй!»
Трохи згодом наш Володар Пророк звернувся до Хазрат Абдуллаха ібн Равахи: «Скажи: Немає бога, крім Аллаха таала! Він Єдиний. Він той, Хто виконав Свою обіцянку! Він той, Хто допоміг цьому Своєму рабові! Він той, Хто зміцнив Своїх воїнів! Він, і тільки Він, той, Хто розбив і змусив тікати об’єднані племена!»
Тоді Абдуллах ібн Раваха почав декламувати:
Немає бога, крім Аллаха таала!
Він не має співучасника, ля іляха іллаллах!
Він той, Хто дає силу мусульманським воїнам!
І Він той, Хто розсіяв і розбив невірних!
Мусульмани теж повторювали ці слова. Увійшовши до Байтуллаха, наш улюблений Пророк оголив Своє благословенне праве плече. Краса Його благословенної шкіри сліпила очі, вабила серця й випромінювала нур, наче сонце. Потім Він сказав: «Нехай Аллах таала Своєю милістю простить тих героїв, які сьогодні покажуть себе сильними й бадьорими перед цими багатобожниками!» Тоді Асхаби аль-кірам оголили свої праві плечі й пройшли довкола Кааби три кола тавафу — швидким кроком, гідно й велично. Проте між Рукн аль-Ямані та кутом із Хаджар аль-Асвадом вони йшли повільно. Наш Володар Пророк та Його Асхаби підходили до Хаджар аль-Асвада й цілували його або здалеку піднімали руки й простягали їх у бік Хаджар аль-Асвада.
«Клянуся Аллахом таала, його (Ібн Равахи) слова діють на цих курайшитських багатобожників швидше й сильніше, ніж якби на них сипався дощ стріл» Хадис шаріф
Багатобожники стежили поглядом за Асхабами ззаду й дивувалися цій гідній і пишній ході. Адже їм розповідали, що мусульмани, відколи пішли до Медини, ослабли й захворіли, і ширилися подібні чутки. Тепер вони були свідками цілковито протилежного, і їхнє здивування тільки зростало.
Решту чотири кола тавафу завершили спокійно, повільними кроками. Після тавафу вони здійснили намаз у два ракаати біля Макаму Ібрахім. Потім вони сім разів здійснили сай між пагорбами Сафа й Марва. Після того як жертовних тварин було зарізано, наш Володар Пророк дав поголити Собі голову. Люди навперебій хапали в повітрі Його благословенне волосся. Асхаби аль-кірам теж поголилися. Так збувся сон, який наш Володар Расул аль-акрам (саллаллаху алейхі ва саллям) побачив рівно рік тому. Відвідини з умрою завершилися, і настав час полуденного намазу. Володар світів звелів Хазрат Білалові прокликати азан біля Кааби, і Білал аль-Хабаші негайно послухався. Поки він прокликав азан аль-Мухаммаді біля Кааби, уся Мекка сколихнулася. Асхаби аль-кірам слухали азан у глибокому благоговінні й тихо повторювали його слова. Коли він закінчився, наш Володар Хабібуллах став імамом. Полуденний намаз, який усі вони здійснили разом, справив на серця багатобожників зовсім особливе враження.
Для нашого улюбленого Пророка в місцевості Абтах поставили шкіряний намет. Сахаби три дні жили в наметах довкола. Щоразу в час намазу вони збиралися в Байтуллаху й здійснювали намаз джамаатом. В інший час вони відвідували своїх родичів і були для них прикладом прекрасної вдачі, якою наділив їх іслам. Перед прекрасною поведінкою Асхабів інші немов танули й не могли приховати свого захоплення. Здавалося, ніби за ці три дні Мекку було здобуто зсередини.
Три дні минули… Настав час вирушати. Надвечір наш Володар Пророк сказав: «Ніхто з мусульман (які прийшли на умру) не проведе вечора в Мецці; усі мають вирушити!» Усі зібралися й рушили до Медини… Коли Расулюллах був у Джухфі, Він зустрів Хазрат Аббаса, який запропонував: «О Расулюллах! Маймуна бінт Харіс овдовіла. Чи не взяв би Ти її за дружину?» Тоді наш Володар Пророк послав Абу Рафі та одного чоловіка з ансарів до Мекки сватати її. Коли Хазрат Маймуна, яка тієї миті сиділа на верблюді, дізналася, що Расулюллах сватає її, вона сказала: «І верблюд, і та, що на ньому сидить, належать Расулюллахові». Вона віддала себе нашому Володареві Пророку. Влаштування справи вона доручила своїй сестрі Умм аль-Фадль, а Умм аль-Фадль доручила його своєму чоловікові, Хазрат Аббасу. Коли, повертаючись з умри до Медини, вони дійшли до місцевості Шаріф, Хазрат Аббас уклав нікях Хазрат Маймуни з Расулюллахом, з махром у чотириста дирхамів. Там же відбулося й весілля. Хазрат Маймуна стала останньою дружиною, яку було вшановано нікяхом із Расулюллахом. Після цього наш Пророк більше не одружувався.
«Нехай Аллах таала Своєю милістю простить тих героїв, які сьогодні покажуть себе сильними й бадьорими перед цими багатобожниками!» Хадис шаріф
Я наважився піднести свічник, Я Расулаллах!
Моє бажання — служити Твоїм високим дверям, Я Расулаллах!
Мій убогий дар не гідний Твоєї Рауди;
прийми ж його з Твоєї доброти й ласки, Я Расулаллах!
Кого я маю, крім Тебе, щоб поскаржитися на свою біду?
У Тебе — доброта й щедрість, Я Расулаллах!
Я шукаю притулку в Тебе, пощади, стократ пощади, я впав біля Твоїх дверей,
змилуйся наді мною й заступися за мене, Я Расулаллах!
Візьми в обох світах під Свій захист хана Махмуда-і адлі,
Твоя — влада, на початку й наприкінці, Я Расулаллах!
Махмуд-хан II
Халід ібн Валід стає мусульманином
Коли наш Володар Хабіб аль-акрам (саллаллаху алейхі ва саллям), посланий як милість для світів, вирушив до Мекки на умру, Він сказав Хазрат Валідові ібн Валіду, одному зі Своїх Асхабів: «Де Халід? Не може бути, щоб такий чоловік, як він, не знав ісламу й нічого про нього не відав. Як було б добре, якби він виявив усе своє старання й героїзм на боці мусульман проти багатобожників! Ми любили б його й високо шанували б». Валід ібн Валід і раніше час від часу писав листи своєму старшому братові й закликав його стати мусульманином. Коли тепер він передав йому ці благословенні слова Пророка, потяг Халіда ібн Валіда до ісламу дедалі зростав. Сахаби, які ходили на умру, повернулися до Медини. Минали дні, і почався восьмий рік після Хіджри. Халід ібн Валід уже не міг усидіти на місці; він палав тугою якомога швидше дістатися Медини, стати на коліна перед Володарем світів і вдостоїтися честі стати мусульманином. Він сам розповідав:
«Аллах таала дарував мені любов до нашого Володаря Пророка. Він вклав у моє серце любов до ісламу й зробив мене здатним розрізняти добро і зло. Я сказав собі: „Я брав участь в усіх війнах проти Мухаммада (алейхіссалям). Але щоразу, покидаючи поле бою, я знав, що перебуваю на хибному й неправильному шляху і що одного дня Він неодмінно переможе нас, — і з цими почуттями я йшов звідти“. Коли Расулюллах (саллаллаху алейхі ва саллям) прийшов до Худайбії, я був командиром ворожих вершників. В Усфані я наблизився до них, і мене побачили. Расулюллах, почуваючись у безпеці від нас, провів полуденний намаз для Своїх Асхабів. Ми хотіли раптово напасти, але це не вдалося. І добре, що так сталося. Расулюллах, мабуть, зрозумів, що ми замислили, бо післяполуденний намаз вони здійснили з пересторогою. Це справило на мене велике враження. Я сказав собі, що цього чоловіка, певно, оберігає Аллах. Ми розійшлися. Поки я перебував у різних думках, Мухаммад (алейхіссалям) прийшов до Мекки на умру, але я Йому не показався. Вони прийшли разом із моїм братом Валідом і не знайшли мене. Мій брат залишив мені листа: „Бісмілляхіррахманіррахім! Після хвали й подяки Аллахові таала та салята й саляму Расулюллахові кажу: воістину, я не знаю нічого дивнішого, ніж те, що ти відвертаєшся від ісламу й ідеш своєю дорогою. Адже ти не позбавлений здатності зрозуміти, що шлях, яким ти йдеш, хибний. Чому ти не користуєшся своїм розумом? Як дивно, що ти не зміг пізнати й зрозуміти таку релігію, як іслам! Наш Володар Пророк питав мене про тебе. Він хоче, щоб ти пізнав іслам і застосував своє старання й героїзм серед мусульман проти багатобожників. О брате мій! Ти проґавив багато нагод; не зволікай же ще більше!“
Коли лист мого брата дійшов до мене, бажання стати мусульманином дуже зміцніло в мені. Я поспішив вирушити. Те, що сказав Расулюллах, мене дуже втішило. Тієї ночі уві сні я побачив, що виходжу з тісних, гнітючих і безводних місць, схожих на пустелю, до місця зеленого, широкого й просторого. Я вирішив, коли прибуду до Медини, розповісти цей сон Хазрат Абу Бакрові й запитати в нього тлумачення. Готуючись вирушити до Расулюллаха, я думав: „Хто ж міг би скласти мені товариство в дорозі туди?“ Тоді я зустрів Сафвана ібн Умайю. Я розповів йому, як стоять справи, але він відхилив мою пропозицію. Згодом я зустрів Ікріму ібн Абу Джахля. Коли й він відмовився, я пішов додому. Я сів на свою тварину й поїхав до Усмана ібн Тальхи. І йому я сказав, що їду до Расулюллаха, щоб стати мусульманином, і попросив його скласти мені товариство. Він без вагань погодився, і наступного дня, ще до світанку, ми разом вирушили. Коли ми прибули до місцевості, що зветься Хіра, то зустріли Амра ібн Аса. Він запитав, куди ми прямуємо. Коли ми сказали йому про нашу мету, він сказав, що прибув з Абіссинії, що став мусульманином у Наджаші Асхами і що тепер прямує до Медини, щоб скласти Расулюллахові байат. Ми втрьох прибули до Медини. Коли наш Володар Пророк дізнався, що ми прибуваємо, Він, кажуть, сказав: „Мекка кинула на наш бік своїх найдорожчих дітей“. Прибувши до Медини, я зняв дорожній одяг, убрався в найкращий свій одяг і приготувався зустрітися з нашим Володарем Расулюллахом. Тієї ж миті прийшов мій брат Валід і сказав: „Поспішай! Наш Пророк дізнався, що ви прибули, і дуже радий. Тепер Він чекає на вас“. Я поспіхом постав перед цим величним Пророком. Він усміхався. Я привітав Його салямом і сказав: „Свідчу, що немає бога, крім Аллаха таала, і що Ти — Пророк Аллаха таала“. Він сказав: „Хамд (хвала) Аллахові таала, Який наставив тебе на правильний шлях і показав його тобі“. Тоді я попросив Його помолитися Аллахові таала про прощення моїх гріхів. Він помолився за мене й сказав: „Іслам відтинає гріхи, скоєні до нього“. Обидва мої товариші теж стали мусульманами».2 Так ці троє богатирів, які були серед найхоробріших у Мецці, не знали страху й нітрохи не вагалися віддати життя за свою мету, із серцями, що переповнювалися щирістю, удостоїлися честі стати Асхабами аль-кірам у нашого Володаря Расула аль-акрама. Тепер вони мали щосили трудитися, щоб викорінити невіру. Сахаби дуже зраділи, що вони стали мусульманами, і висловили свою радість вигуками такбіру: «Аллаху акбар!»
Хазрат Мухаммад — голос Хакка,
Він — Володар в обох світах.
Араби й перси — Його слуги.
Час не бачив троянди, як ця Троянда,
схились і ти перед цим Прекрасним.
Імам аль-Бусайрі
«Іслам відтинає гріхи, скоєні до нього» Хадис шаріф