ГАЗВА РОВУ (ХАНДАК)

Спалахнула блискавка

Копати починали щоранку рано-вранці й не зупинялися до вечора. Одного дня під час копання Хазрат Алі ібн Хакам поранив ногу. Його посадили на коня й привезли до нашого Володаря Пророка. Володар світів провів рукою по його нозі, промовивши: «Бісмілляхіррахманіррахім». Як чудо нашого Володаря, кров із його ноги вмить спинилася, а біль минув. Копання тривало. Через якийсь час Асхаби натрапили на дуже тверду землю. Копати було неможливо. Вони прийшли до нашого Володаря Пророка й розповіли Йому про це. Він прийшов і спустився в рів. Він попросив посудину з водою. Набрав ковток у рот і вилив його назад у посудину. Потім покропив тією водою тверду землю. Тоді взяв молот і одним ударом розбив те місце, наче то був пісок. Копати там стало дуже легко. Коли під час цього удару одяг на нашому Володареві відхилився, присутні побачили, що Він від голоду прив’язав камінь до Свого благословенного живота. Побачивши стан Расулюллаха, Хазрат Джабір ібн Абдуллах підійшов до Нього й попросив дозволу: «Нехай мої мати й батько будуть пожертвою за Тебе, о Расулюллах! Якщо дозволиш, я сходжу додому й повернуся». Що сталося після того, як він отримав дозвіл, Хазрат Джабір розповідав так:

«Отримавши дозвіл, я пішов додому й сказав дружині: „Я побачив у Расула алейхіссалям такий голод, що на це несила дивитися. Чи є в домі щось їстівне?“ Вона відповіла: „Немає нічого, крім оцього козеняти й кількох жмень ячменю“. Я відразу зарізав козеня, а дружина змолола ячмінь на ручних жорнах на борошно. Потім замісила з нього тісто. М’ясо вона поклала в глиняний горщик і почала варити його в тандирі. Коли я вже мав повертатися до Расулюллаха, дружина суворо наказала мені, щоб ми не осоромилися через те, що їжі так мало. Тоді я пішов до нашого Володаря Расулюллаха й сказав: „О Расулюллах! У мене є трохи їжі, зовсім мало. Візьми з Собою одного чи двох людей і приходьте до нас поїсти!“

Наш Володар Расулюллах сказав мені: „Скажи своїй дружині, щоб вона не виймала з тандира ні горщика з м’ясом, ні хліба, доки я не прийду“. Потім Він звернувся до муджахідів і сказав: „О люди рову! Джабір приготував для нас частування й запрошує нас поїсти. Його їжа і щедра, і смачна. Вставайте! Ходімо на частування до Джабіра!“ На це веління Асхаби аль-кірам зібралися й рушили слідом за нашим Пророком. Я поспішив додому, розповів дружині, що сталося, і сказав: „Що ж нам тепер робити?“ Вона сказала: „Хіба Расул алейхіссалям не питав, скільки є їжі?“ Я відповів: „Питав, і я Йому сказав“. Дружина спитала: „Це ти запросив Асхабів аль-кірам чи наш Володар Расулюллах?“ Коли я сказав: „Їх запросив Расулюллах“, — вона втішила мене: „Расул алейхіссалям знає краще“.

Невдовзі в наших дверях з’явилося осяйне обличчя нашого Володаря Пророка. Він сказав численним сахабам: „Заходьте, не тиснучись“. Мої брати-сахаби посідали гуртами по десятеро. Шановний Пророк помолився, щоб хліб і м’ясо стали благословенними й щедрими. Потім, не виймаючи горщика з тандира, Він набирав ополоником його вміст, клав на хліби, які брав, і пригощав Своїх Асхабів. Так Він робив, доки всі Асхаби не наситилися. Присягаюся, хоч тих, хто їв, було понад тисячу, хліба й м’яса було стільки ж, скільки й раніше. Після того як поїли й ми, ми роздали їжу сусідам».2

Хазрат Салман аль-Фарісі дуже вправно копав рови. Він сам виконував роботу десятьох. Коли він зі своїми товаришами копав відведену їм ділянку, вони натрапили на дуже тверду й велику білу скелю. Вони довго силкувалися її розбити. Але всі їхні зусилля були марні. До того ж їхні молоти, кайла й лопати поламалися. Хазрат Салман пішов до нашого улюбленого Пророка, розповів про становище й сказав: «Нехай мої мати й батько, і моє життя будуть пожертвою за Тебе, о Расулюллах! Копаючи рів, ми натрапили на тверду скелю. Хоч усі наші залізні знаряддя поламалися, ми не змогли навіть зрушити її з місця». Наш Володар Хабіб аль-акрам (саллаллаху алейхі ва саллям) прийшов туди й попросив молот. Асхаби аль-кірам, що були там, напружено чекали, чим це скінчиться. Наш Володар, Султан Пророків, спустився в рів. Він підняв молот, промовив «Бісмілляхіррахманіррахім» і вдарив по скелі з такою силою, що від цього удару спалахнула блискавка, яка осяяла Медину, і від скелі відколовся шматок.

Наш Володар Пророк виголосив такбір: «Аллаху акбар!» Асхаби, почувши це, теж виголосили такбір. Тоді Він удруге вдарив молотом по скелі. Знову блискавка, що осяяла все довкола!

«Я теж хочу мати частку в тому савабі, який ви здобуваєте працею» Хадис шаріф

І шматки, що відколювалися від скелі… Наш улюблений Пророк знову виголосив такбір: «Аллаху акбар». Асхаби аль-кірам підхопили такбір. Коли молот ударив утретє, спалахнула ще одна блискавка, що осяяла все довкола, і скеля розкололася на шматки. Володар світів знову виголосив такбір: «Аллаху акбар». І Його славні Асхаби, ідучи за Ним, знову виголосили такбір.

Хазрат Салман простягнув руку. Наш улюблений Пророк алейхіссалям вийшов нагору. Салман аль-Фарісі сказав: «Нехай мої мати й батько, і моє життя будуть пожертвою за Тебе, о Расулюллах! Зараз я побачив те, чого ніколи в житті не бачив. Яка в цьому мудрість?» Тоді наш Володар Пророк обернувся до Своїх Асхабів і сказав: «Чи бачили й ви те, що бачив Салман?» Вони відповіли: «Так, о Расулюллах! Коли Ти вдарив молотом по скелі, ми бачили, як сильно блиснула блискавка. Коли Ти виголосив такбір, виголосили такбір і ми». Наш Володар Пророк сказав: «У світлі першого удару мені було показано палаци Кісри (у Мадаїні). Джабраїл (алейхіссалям) прийшов і сказав мені: „Твоя умма володітиме цими землями“. При другому ударі мені було показано червоні палаци візантійської провінції (у Дамаску). Джабраїл (алейхіссалям) прийшов і сказав: „Твоя умма володітиме і тим краєм“. При третьому мені було показано палаци Сани (в Ємені). Джабраїл (алейхіссалям) сказав мені: „І тим місцем володітиме Твоя умма“».

Коли Султан Всесвіту так описав палац перського Кісри в Мадаїні, Хазрат Салман, який був родом звідти, сказав: «Нехай моє життя буде пожертвою за Тебе, о Расулюллах! Присягаюся Аллахом таала, Який послав Тебе з істинною релігією та Книгою, що ті палаци саме такі, як Ти їх описав. Я свідчу, що Ти — Расул Аллаха таала». Наш Володар Пророк сказав: «О Салмане! Дамаск неодмінно буде завойовано. Іраклій утече в найдальший куток своєї країни. Ви запануєте над усім Дамаском. Ніхто не зможе вам протистояти. Ємен неодмінно буде завойовано. І цей „Край Сходу“ неодмінно буде завойовано, а Кісру буде вбито. Аллах таала дарує вам ці завоювання після мене».3

Хазрат Салман аль-Фарісі розповідав: «Я бачив, як усі ці радісні звістки нашого Володаря Расулюллаха справдилися».

Ворог от-от мав прибути. Рів копали з найбільшим поспіхом, намагаючись якнайшвидше його закінчити. Лише в разі крайньої потреби муджахіди просили дозволу в нашого Володаря Пророка й полишали роботу, а залагодивши свою справу, бігом поверталися до праці.

Мунафіки ж були дуже ледачі. Вони приходили на роботу, коли хотіли, і без дозволу кидали її, коли хотіли. До того ж вони глузували з того, як працюють Асхаби, а про радісні звістки, які давав їм наш Володар Пророк, казали: «Ми зі страху перед ворогом ховаємося в ровах. А Він обіцяє нам палаци Ємену, Візантії та Персії. Дивуємося ми з вас!…»

Тоді про муджахідів зійшов аят аль-каріма, у якому сказано за змістом: «Справжні віруючі — лише ті, хто вірує в Аллаха та Його Расула і, коли вони разом із Ним (Расулюллахом) у спільній справі (яка стосується всіх), не йдуть геть, доки не попросять у Нього дозволу. (О Мій Хабібе!) Ті, хто просить у Тебе дозволу, — це ті, хто справді вірує в Аллаха таала та Його Расула. Коли ці муміни просять у Тебе дозволу задля якихось своїх справ, дозволь, кому з них забажаєш, і проси для них прощення в Аллаха таала. Воістину, Аллах таала — Гафур ар-Рахім, Він багато прощає і найбільш милосердний».4

В аятах аль-каріма, зісланих про мунафіків, сказано за змістом: «Не прирівнюйте заклику Расула Аллаха таала до того, як ви кличете одне одного! Аллах таала напевно знає тих із вас, хто нишком вислизає, прикриваючись одне одним. Тож нехай ті, хто противиться Його велінню, остерігаються, щоб їх не спіткала фітна в цьому світі й болісна кара в ахіраті! Зважайте! Усе, що на небесах і на землі, належить Аллахові таала. Він знає і той стан, у якому ви перебуваєте (усі ваші властивості й наміри, чи ви муміни, чи мунафіки). У День Кіямату, коли вас повернуть до Нього, Аллах таала сповістить вам про все, що ви робили. Аллах таала знає все».5

Минуло шість днів, відколи почали копати рів. Усі як слід закінчили свою роботу. Але в одному місці через брак часу не встигли викопати рів досить широким і глибоким. Наш Володар Пророк висловив Свою тривогу щодо цього місця й сказав: «Багатобожники не зможуть перейти ніде, крім як тут». Він поставив там вартових.

Аллах таала — найкращий Покровитель

Коли військо багатобожників підійшло зовсім близько до Медини, Хуяй, ватажок юдейських синів Надіра, повідомив полководця курайшитського війська, що юдеї Курайзи в Медині мають договір із мусульманами, але він може ошукати їхнього ватажка Кааба ібн Асада й перетягти їх на свій бік. Полководець сказав: «О Хуяю! Іди негайно до Кааба ібн Асада. Нехай вони розірвуть договір, укладений із мусульманами, і допоможуть нам». Одним із пунктів цього договору було: «об’єднатися з мусульманами й дати відсіч, якщо на Медину нападе вороже військо».

Юдей Хуяй покинув військо багатобожників і вночі прийшов до дому Кааба, ватажка Бану Курайза. Він постукав у двері, назвався й сказав: «О Каабе! Я привів із собою все військо курайшитів і багато племен, як-от Кінана й сини Гатафана, — військо в десять тисяч чоловік. Тепер Мухаммад і Його Асхаби вже не врятуються. Ми разом із курайшитами заприсяглися не покидати цього місця, доки не знищимо їх до решти!» Кааб висловив свою тривогу: «Якщо Мухаммада і Його Асхабів не вдасться вбити, а курайш і Гатафан повернуться до своїх країв, ми залишимося тут самі. Боюся, що врешті-решт вони повбивають нас усіх!» Хуяй сказав: «Щоб позбутися цього страху, ти можеш вимагати в курайшитів і Гатафана сімдесят людей як заручників. Доки ці заручники в тебе, вони не зможуть піти звідси. А якщо їх розіб’ють і вони підуть, я вас не покину. Лихо, що спіткає вас, спіткає й мене». Так він ошукав спершу Кааба, а потім і решту юдеїв. Він змусив їх розірвати договір із мусульманами. Так договір було порушено.

Хуяй повернувся до війська багатобожників і розповів, як стоять справи. Він повідомив, що Бану Курайза вдарять мусульманам у спину.

«О люди рову! Джабір приготував для нас частування й запрошує нас поїсти. Його їжа і щедра, і смачна. Вставайте! Ходімо на частування до Джабіра!» Хадис шаріф

Сьомого дня багатобожники з великим десятитисячним військом підійшли до Медини з півночі й північного заходу й розбили свій табір. Табір лежав по той бік місця, де було викопано рів. Задум багатобожників полягав у тому, щоб цим великим військом спалити й зруйнувати Медину з краю до краю, усунути нашого Володаря Пророка (алейхіссалям) та Його Асхабів і знищити іслам. На вигляд це було дуже велике військо, якому важко було протистояти. Побачивши рів — перешкоду, якої вони й уявити собі не могли, — багатобожники розгубилися й занепали духом. Бо рів був такий широкий, що добрий кінь на повному скаку не міг його перескочити. Той, хто падав у нього, теж не міг легко вибратися. А чоловікові в обладунку було особливо важко видертися нагору. Дізнавшись, що прийшли багатобожники, наш улюблений Пророк негайно зібрав Своїх Асхабів, виснажених шістьма днями безперервної праці, і розташував Свою ставку по цей бік рову, біля підніжжя гори Саль. Позаду них була гора Саль і Медина, попереду — рів, а по той бік — ворог… Намісником нашого Володаря Пророка в Медині знову залишили Ібн Умм Мактума. Жінок і дітей розмістили у фортецях. Ісламське військо з трьох тисяч чоловік мало тридцять шість вершників. Стяги несли Хазрат Зайд ібн Харіса та Хазрат Саад ібн Убада.6 Шкіряний намет нашого Володаря Расулюллаха поставили біля підніжжя гори Саль. Асхаби аль-кірам, яким знову судилося явити багато звитяг, почали пильно стежити за рухами ворога. Саме тоді побачили, що до нашого улюбленого Пророка йде Хазрат Умар. Він сказав: «О Расулюллах! Як я чув, юдеї Курайзи розірвали договір між нами й готуються до війни проти нас!» Цю несподівану звістку Володар світів зустрів словами: «Хасбуналлаху ва німаль вакіль (Аллаха таала нам досить. Який же прекрасний Він Покровитель)». Він дуже засмутився. Тепер ісламське військо опинилося між двох вогнів. На півночі й заході стояли війська багатобожників, на південному сході — юдеї. Наш Володар Расулюллах послав Хазрат Зубайра ібн Аввама до фортеці синів Курайзи. Хазрат Зубайр пішов туди й з’ясував становище. Повернувшись, він розповів, що бачив: «О Расулюллах! Я бачив, як вони лагодять свою фортецю, проводять військові вправи й навчання. До того ж вони зганяли докупи свою худобу». Тоді наш Володар Хабіб аль-акрам (саллаллаху алейхі ва саллям) послав Саада ібн Муаза, Саада ібн Убаду, Хаввата ібн Джубайра, Амра ібн Ауфа й Абдуллаха ібн Раваху до синів Курайзи, щоб напоумити їх і схилити поновити договір.7 Ці п’ятеро сахабів пішли до фортеці юдеїв Курайзи й умовляли їх. Але умовляння не допомагали. До того ж юдеї почали їх ображати. Наостанок вони сказали: «Вигнавши наших братів, синів Надіра, з їхньої землі, ви зламали нам руки й крила. Та хто такий той Мухаммад! Між Ним і нами немає ні обіцянки, ні договору. Ми заприсяглися всі разом напасти на вашого Пророка й убити Його. Ми неодмінно станемо за спиною наших братів і допоможемо їм!…» Хазрат Саад ібн Муаз і його товариші прийшли до нашого Володаря Расулюллаха й розповіли про становище натяками, щоб не всі зрозуміли. Наш Володар Пророк сказав: «Тримайте звістку в таємниці. Розповідайте її лише тим, хто вже знає. Бо війна — це обачність і хитрість».8

Асхаби аль-кірам чекали на нашого Володаря Пророка по цей бік рову, гадаючи, як їм діяти. Невдовзі Султан Всесвіту вшанував Своєю присутністю місце, де були Його відважні Асхаби, і виголосив такбір: «Аллаху акбар! Аллаху акбар!» Почувши це, славні сахаби в один голос виголосили такбір, звеличуючи благословенне ім’я Джанаба аль-Хакка, і вселили страх у серця невіруючих, що кишіли, мов пісок, по той бік рову. Почувши такбіри, багатобожники сказали: «Мабуть, Мухаммад і Його Асхаби отримали радісну звістку».

Наш Володар Пророк сказав Своїм Асхабам: «О громадо мусульман! Радійте перемозі й допомозі від Аллаха таала!» Так Він сповістив їм радісну звістку, що вони переможуть. Славні Асхаби досі брали участь у багатьох саріях і в газвах Бадр та Ухуд. З дозволу Аллаха таала й завдяки благодаті молитви нашого Володаря Пророка вони щоразу громили багатобожників, які переважали їх числом і силою. Доки з ними був «вінець усіх створінь», не було такого завдання, якого вони не змогли б виконати, і такого випробування, якого не змогли б витерпіти. Було холодно, голод був тяжкий, а нужда велика… Багато хто з них, разом із нашим Володарем Пророком, прив’язав каміння до своїх благословенних животів. А по той бік ворог кишів, мов пісок! Але для славних Асхабів численність ворога й випробування, яких вони зазнавали, не мали ваги. Аллах таала був найкращим Покровителем… Вони прихилилися до Нього, на Нього покладалися і в Нього шукали притулку. Найзнатніші полководці курайшитів і ватажки інших племен, що прийшли разом із курайшитами, перш ніж ухвалити рішення про загальний наступ, почали шукати вздовж рову місце, де можна перейти. Вони пройшли вздовж рову від одного краю до другого. Зрештою вони зупинилися біля вузького місця, яке через поспіх лишилося недокопаним, і вирішили, що найкраще нападати звідти. Воїни багатобожників ішли слідом за своїми полководцями; вони дивилися то на рів, то на славних Асхабів і дивувалися. Вони казали: «Присягаємося, це не той спосіб, яким воюють араби. Напевно, це той перс їм порадив!» Коли курайшитські полководці показали своїм воїнам вузьке місце рову й запитали: «Хто може тут перескочити й перебратися на той бік?» — вийшли п’ятеро вершників. Вони мали перебратися на той бік рову, щоб битися віч-на-віч. Славні Асхаби аль-кірам і воїни багатобожників напружено стежили, що робитимуть ці п’ятеро вершників. Вершники відступили назад, щоб розігнатися. Потім спрямували коней до найвужчого місця рову й підігнали їх. П’ятеро породистих коней, що мчали чвалом, одним стрибком перемахнули на той бік рову. Багато вершників хотіли піти за ними, але не змогли й лишилися по той бік рову. Серед тих, хто перебрався, був дуже сильний борець на ім’я Амр ібн Абдуд, якого ніхто ніколи не поклав на лопатки. Усі його боялися, і ніхто не міг вийти проти нього. Сам-один він вартував цілого війська. Те, що з десятитисячного війська саме він вийшов сюди, якраз це й показувало. Він був закутий в обладунок з голови до п’ят. На коні він мав дуже грізну поставу. Цей чоловік, що самим своїм виглядом наганяв страх на серця, гукнув муджахідам: «Якщо є хтось, хто може битися зі мною, хай вийде на поле бою!…» Побачивши цей пам’ятник пихи, Хазрат Алі пішов до нашого улюбленого Пророка, попросив дозволу й сказав: «Нехай моє життя буде пожертвою за Тебе, о Расулюллах! Дозволь мені битися з ним». На ньому навіть не було обладунку.

«О Салмане! Дамаск неодмінно буде завойовано. Іраклій утече в найдальший куток своєї країни. Ви запануєте над усім Дамаском. Ніхто не зможе вам протистояти. Ємен неодмінно буде завойовано. І цей „Край Сходу“ неодмінно буде завойовано, а Кісру буде вбито. Аллах таала дарує вам ці завоювання після мене» Хадис шаріф

Асхаби аль-кірам дивилися на нього із захватом. Наш улюблений Пророк зняв Свій благословенний обладунок і вдягнув у нього Хазрат Алі. Він оперізав його Своїм мечем. Він зняв тюрбан зі Своєї благословенної голови й Своїми благословенними руками обмотав ним його голову. Потім Він палко помолився: «О мій Аллаху! У газві Бадр шахідом став Убайда, син мого дядька, а в газві Ухуд — мій дядько Хамза. При мені лишився Алі, мій брат і син мого дядька. Бережи його. Даруй йому Свою допомогу. Не залиш мене самого!» Асхаби аль-кірам сказали: «Амін!» Лев Аллаха таала, оточений молитвами й такбірами, пішки вийшов уперед і став перед Амром ібн Абдудом, який сидів на коні, мов страховище. Амр, увесь закутий в обладунок, крім очей, не впізнав цього героя й запитав, хто він. Коли той назвався словами: «Я — Алі ібн Абі Таліб», — Амр, ніби жаліючи його, сказав: «О сину мого брата! Твій батько — мій друг. Тому я не хочу проливати твоєї крові. Хіба немає в тебе котрогось із дядьків, щоб вийшов проти мене?» Хазрат Алі розпалив його, сказавши: «О Амре! Клянуся Аллахом, я хочу пролити твою кров. Але хіба ми обидва не повинні бути в рівному становищі? Хіба не це личить честі звитяжця? Я пішки, а ти на коні!…»

Почувши це, Амр спалахнув завзяттям. Він негайно зіскочив з коня, перерубав мечем ноги своєму коневі й розлючений став перед Хазрат Алі. Коли він уже збирався кинутися в напад, лев Аллаха таала запитав: «О Амре! Я чув, ти присягнувся, що коли зустрінеш чоловіка з курайшитів, то виконаєш одне з двох його бажань. Чи правда це?» Він відповів: «Так, правда». Тоді Хазрат Алі закликав його до іману: «Тоді моє перше бажання — щоб ти увірував в Аллаха таала та Його Расула й став мусульманином!» Почувши це, Амр розгнівався й сказав: «Облиш це! Мені це ні до чого!» Хазрат Алі сказав: «Моє друге бажання — щоб ти припинив бій і повернувся до Мекки. Бо якщо Расул алейхіссалям здолає ворога, ти цим учинком допоможеш Йому!…» Амр сказав: «Облиш і це! Я присягнувся не торкатися пахощів, доки не помщуся. Якщо маєш інше бажання, скажи його!» Хазрат Алі сказав: «О вороже Аллаха таала! Тоді не лишається нічого іншого, як битися з тобою!»

Амр засміявся з цих слів і сказав: «Оце так дивина! Я й подумати не міг, що в усій Аравії знайдеться воїн, який зможе вийти проти мене! О сину мого брата! Присягаюся, я не хочу тебе вбивати. Бо твій батько був моїм другом. Я волів би, щоб проти мене вийшов хтось зі знатних курайшитів, як-от Абу Бакр чи Умар». Коли Хазрат Алі сказав: «Хай і так, але я вийшов сюди, щоб тебе вбити», — кров ударила Амрові в голову. Він підняв меч і тієї ж миті опустив його. Лев Аллаха таала Хазрат Алі «каррамаллаху ваджхах», який чекав чогось такого, блискавкою відскочив убік і прийняв удар на щит. Але Амр розтрощив чимало таких щитів. Навіть найміцніші щити не витримували його ударів. Так сталося й тепер. Щит Хазрат Алі розлетівся, а меч до того ж зачепив його голову й поранив його. Тепер настала черга Хазрат Алі нападати.

Він шукав притулку в Аллаха таала, вигукнув «Я Аллах!…» і опустив Зульфікар (так звався меч нашого Пророка) на шию Амра. Тієї ж миті, як упав удар, в ісламському війську вигуки «Аллаху акбар!… Аллаху акбар!…» сколихнули землю й небо, а у війську невіруючих здійнялися зойки… Так, молитву Султана Пророків, вінця всіх створінь, було прийнято. Велетень Амр звалився на землю; кров струменіла з його тіла, а голова разом зі шоломом відлетіла. Побачивши, що Амр, на якого вони найбільше покладалися, лежить на землі, його товариші негайно кинулися на Хазрат Алі. Побачивши це, туди підбігли Асхаби аль-кірам. Зубайр ібн Аввам поранив Науфаля ібн Абдуллаха й скинув його разом із конем у рів.

Хазрат Алі спустився в рів і розрубав Науфаля надвоє. Інші ледве перебралися через рів і втекли назад. А головнокомандувач багатобожників уже на початку війни впав у глибокий відчай.

Тепер стало ясно, якою буде ця війна. Рів унеможливлював рукопашний бій. Вони намагалися завдати одне одному втрат, стріляючи з луків. Це нічого не давало, тільки відтягувало розв’язку. Зрозумівши, що так перемогти не вдасться, багатобожники вирішили, що найкраще нападати з усіх боків рову, і кинулися в наступ. Величезне десятитисячне вороже військо силкувалося перейти рів, а славне тритисячне ісламське військо стрілами й камінням намагалося не дати їм перейти. Почалася страшна битва. Ця битва тривала до вечора.

Наш Володар Расул аль-акрам (саллаллаху алейхі ва саллям) уночі розставив вартових у різних місцях уздовж рову. Сам Він став на варту біля вузького місця. Він послав до Медини дозор із п’ятисот чоловік і звелів їм гучно виголошувати такбір на вулицях. Так небезпеку з боку юдеїв чи курайшитських багатобожників мали вчасно відвернути, а жінок і дітей — уберегти.

Юдеї Курайзи, зі свого боку, послали Хуяя ібн Ахтаба до багатобожників і попросили загін із двох тисяч чоловік для нічних нападів. Вони хотіли напасти на жінок і дітей, які вночі лишалися беззахисними. Але те, що муджахіди аж до ранку обходили дозором вулиці й виголошували такбір — «Аллаху акбар!», — вселило в їхні серця великий страх. Вони відступили до своєї фортеці й почали чекати нагоди. Час від часу вони намагалися невеликими гуртами проникнути до Медини.

Однієї ночі Газзалеві, одному з найзнатніших серед синів Курайзи, із загоном у десятеро чоловік удалося дійти аж до садиби, де перебувала наша мати Сафія, тітка нашого улюбленого Пророка. Усередині були жінки й діти. Вони не мали жодної зброї, щоб боронитися. Юдеї спершу обстріляли дім із луків, а потім спробували ввійти. Одному з них удалося проникнути у внутрішній двір, і він почав роззиратися, де б увійти. Тим часом відважна тітка нашого улюбленого Пророка попросила тих, хто був із нею, не подавати голосу, і зійшла до дверей. Вона міцно обв’язала голову хусткою, набрала вигляду чоловіка, взяла в руку жердину й устромила за пояс ножа. Вона тихенько відчинила двері, підкралася до юдея ззаду й щосили вдарила його жердиною по голові. Не гаючи часу, вона вбила юдея, що впав на землю. Потім викинула голову вбитого юдея до юдеїв, які знадвору обстрілювали дім із луків. Побачивши біля своїх ніг відрубану голову свого товариша, юдеї дуже злякалися й кинулися тікати.

Водночас вони бурмотіли: «Нам же казали, що мусульмани послали на війну всіх своїх чоловіків, не залишивши вдома жодного!…»9 Уранці війна тривала з тією самою силою. Стріли зі свистом розтинали повітря. Володар світів (саллаллаху алейхі ва саллям) сказав Своїм славним Асхабам: «Присягаюся Аллахом таала, у Чиїй владі моє єство, що випробування, які нас спіткали, неодмінно буде знято з вас і що вас буде виведено до полегші», — закликав їх до терпіння й сповістив радісну звістку, що перемога буде за віруючими. Отримавши цю радісну звістку, відважні сахаби забули про такі випробування, як голод і злидні.

«О громадо мусульман! Радійте перемозі й допомозі від Аллаха таала!» Хадис шаріф

Вони трудилися щосили, усією душею, і не дали жодному багатобожникові перейти рів.

Хазрат Саад ібн Муаз, один із найвизначніших серед Асхабів аль-кірам, бився з великою відвагою. Під час бою його поранила в руку стріла, яку випустив багатобожник на ім’я Хіббан ібн Кайс ібн Арака. Стріла влучила в артерію й спричинила велику втрату крові. Поранений Хазрат Саад, побачивши, як ті, хто був довкола, силкуються спинити кров, зрозумів, що його стан тяжкий, і помолився: «О мій Господи! Якщо курайш продовжуватиме війну, даруй мені довше життя. Бо немає нічого, що я любив би так, як битися з цими багатобожниками, які кривдили Твого Расула й називали Його брехуном. А якщо війна між нами скінчилася, піднеси мене до ступеня шахіда. Тільки не забирай моєї душі, доки я не побачу, що спіткає Бану Курайза». Його молитву було прийнято, і кровотеча спинилася. Мунафіки ж, як-от Абдуллах ібн Убай, які на вигляд воювали серед Асхабів аль-кірам, усіляко зволікали й не наближалися до передових рубежів. До того ж вони робили все, що могли, щоб підірвати дух муджахідів, і намагалися посіяти розбрат, кажучи: «Мухаммад раз у раз обіцяє вам скарби візантійського імператора й іранського шаха. А тепер ми сидимо, замкнені в рову. Зі страху ми не можемо навіть відійти справити потребу. Аллах і Його Расул тільки те й роблять, що дурять нас, та й нічого земного нам не обіцяють!…» Коли їм ставало непереливки, вони покидали свої пости, прикриваючись тим, що ворог може напасти на їхні домівки. Ці вчинки мунафіків ставали окремою бідою й окремим випробуванням. Військо багатобожників кидало всі сили, щоб якнайшвидше досягти розв’язки, але проти звитяжної оборони славних сахабів нічого не могло вдіяти. Найбільше вони нападали на вузький прохід. Наш улюблений Пророк не відходив від цього місця й підбадьорював Своїх Асхабів до бою. Асхаби аль-кірам, які прагнули здобути честь битися поруч із нашим Володарем Пророком, являли на полі бою небачену доти звитягу. Якоїсь миті побачили, що багатобожники почали шалено обстрілювати з луків. Уся їхня ціль була — намет, у якому перебував Султан Всесвіту.

Благословенне тіло нашого улюбленого Пророка вкривав обладунок. На Своїй благословенній голові Він мав шолом. Він стояв випроставшись перед наметом і віддавав Своїм Асхабам накази відповідно до перебігу бою. Часом багатобожники раптово кидалися на те місце, яке здавалося найслабшим, і благословенні сахаби бігли туди й самовіддано билися, доки не відкидали ворогів релігії.

«Один удар меча Алі цінніший за ібадат усіх людей і джинів» Хадис шаріф

Газва Рову (Хандак)

Ця небачена битва була дуже запеклою; відважні сахаби не мали часу навіть глянути вбік. Того дня битва, що почалася вранці, тривала до пізнього вечора. Щоразу, коли наставав час намазу, славні сахаби казали: «О Расулюллах! Ми не змогли виконати наш намаз», — а Володар світів, Султан Всесвіту, з великою скорботою відповідав їм: «Клянуся Аллахом, і я не зміг його виконати». Близько часу нічного намазу вони дуже потужним натиском відкинули й розпорошили зграю багатобожників, які не давали їм здійснити поклоніння. Курайшити й гатафанці, не зумівши знову зібратися докупи, відступили до свого табору, щоб перебути там ніч. Муджахіди рушили до намету нашого улюбленого Пророка. Тоді Фахр аль-алям (саллаллаху алейхі ва саллям), посланий як милість для світів, Який не мав звичаю проклинати, не стерпів через намаз і сказав про багатобожників: «Як вони не давали нам спокою аж до заходу сонця й не дали нам виконати наш намаз, так нехай Аллах таала наповнить вогнем їхні доми, їхні животи та їхні могили!» Виконавши полуденний, післяполуденний і вечірній намази, які стали када (пропущеними), Він очолив нічний намаз.

О мій Господи, заподій невіруючим поразку

Після цих битв, які вони вели, щоб цілком знищити іслам, багатобожники зрозуміли, що вдень мусульман не перемогти. На їхню думку, єдиний вихід полягав у тому, щоб так само потужно влаштовувати нічні напади. Лише так можна було перемогти мусульман. Вони негайно втілили це рішення в життя й разом з юдейськими синами Курайзи почали робити нічні напади. Багатобожники поділили своїх воїнів на гурти, які по черзі йшли в наступ. Так тривало багато днів. Наш улюблений Пророк і відважні Асхаби аль-кірам продовжували оборону, хоч були голодні, безсонні й виснажені. Вони не дали жодному ворожому воїнові перейти рів. Ця оборона, яку вели всією душею, була страшнішою, запеклішою, тяжчою й виснажливішою за всі попередні газви.

Серед багатобожників, які билися вже кілька днів, почала відчуватися нестача їжі. Їхні коні й верблюди теж почали гинути, бо не знаходили на землі навіть жмені сухої трави. Тому полководець багатобожників послав загін під проводом Дірара ібн Хаттаба до юдеїв Курайзи, щоб роздобути припаси. Юдеї, що віддавали невіруючим усе, що мали, негайно навантажили двадцять верблюжих в’юків пшениці, ячменю, фініків і соломи для худоби й передали їх. Коли Дірар зі своїми воїнами радісно повертався назад, неподалік Куби вони зустрілися з гуртом сахабів. Відважні Асхаби негайно кинулися в напад. Після кривавої сутички вони обернули ворога на втечу, передали навантажених верблюдів нашому Володареві Пророку й удостоїлися багатьох Його молитов.10 Султан Всесвіту, наш Володар (саллаллаху алейхі ва саллям), співчував Своїм відважним Асхабам, які потрапляли в дуже скрутні становища в цій запеклій битві, що тривала майже місяць, і виявляв до них у багато разів більше ніжності, ніж їхні власні батьки. Зважаючи на ті надлюдські зусилля, які являли Його славні Асхаби, Він клав Своє благословенне чоло на землю й так палко благав за них Аллаха таала:

«О Ти, Хто приходить на допомогу тим, хто в біді! О мій Аллаху, Ти, Хто відповідає на молитву нужденних і безпорадних! Ти, воістину, бачиш і знаєш мій стан і стан моїх Асхабів. О мій Господи! Заподій невіруючим поразку, посій між ними розбрат, допоможи нам і даруй нам перемогу над ними!»

Наш улюблений Пророк часто повторював цю молитву в останні дні. Багатобожники, ще й через муки, яких завдавав їм голод, кидали всі сили, щоб якнайшвидше знищити мусульман. Одного вечора, коли вони так билися, до нашого Володаря Пророка прийшов чоловік із війська багатобожників, чиє серце сповнилося любові до ісламу. Цей чоловік був Нуайм ібн Масуд із племені Гатафан. Він сказав нашому улюбленому Пророку: «О Расулюллах! Я прийшов засвідчити, що Аллах таала — Єдиний і що Ти — істинний Пророк. Хамд Аллахові таала, я удостоївся честі стати мусульманином. Досі я воював проти вас. Відтепер я воюватиму проти невіруючих. Я готовий зробити все, що Ти мені звелиш! О Расулюллах! Навіть мій народ не знає, що я став мусульманином!» Наш Володар Расул аль-акрам сказав: «Чи можеш ти піти між цих невіруючих і спробувати роз’єднати їх, посіявши між ними розбрат?» Той сказав: «О Расулюллах! З допомогою Аллаха таала я можу роз’єднати їх. Але чи можна мені казати все, що захочу?» Наш Володар сказав: «Війна — це хитрість, можеш казати, що хочеш».

Хазрат Нуайм ібн Масуд спершу пішов до юдеїв Курайзи й сказав: «Ви знаєте мою любов до вас. Але те, про що ми зараз говоритимемо, має лишитися між нами. Ніхто не повинен про це знати!» Юдеї присяглися й сказали: «Ніхто не знатиме». Тоді Хазрат Нуайм сказав: «Справа цього чоловіка (нашого Володаря Пророка) — воістину лихо. Ви знаєте, що Він учинив із синами Надіра й Кайнуки. Ви всі бачили, як Він вигнав їх з їхньої землі й домівок. Тепер курайшити й гатафанці прийшли й воюють із мусульманами, а ви їм допомагаєте. Хоч ми б’ємося вже багато днів, ми нічого не досягли. Якщо так триватиме й далі, схоже, облога затягнеться. Майно, добро, земля й діти курайшитів і гатафанців не тут, як ваші. Якщо в цій війні вони дочекаються нагоди й переможуть, то зберуть здобич і підуть. Якщо ж зазнають поразки, то підуть своєю дорогою, а вас залишать сам на сам із мусульманами. А у вас немає ні сили, ні міці, щоб дати раду мусульманам. Як тепер стоїть війна, усе свідчить про те, що переможуть мусульмани. Якщо станеться так, як я гадаю, мусульмани не дадуть вам спокою, доки не пустять вас під меч. Тож нам треба швидко вжити заходів!…»11 Юдеї, які слухали ці слова з великим хвилюванням і страхом, дуже зраділи, що Хазрат Нуайм так дбає про них, і сказали: «Ти виявив нам свою дружбу, як годиться. Скажи нам також, яких заходів нам треба вжити». Нуайм ібн Масуд, який на це й чекав, сказав: «Правда ось у чому: ніколи не йдіть на війну проти мусульман, доки не візьмете заручниками кількох знатних чоловіків з курайшитів і Гатафана! Доки заручники у вас, вони не зможуть утекти з війни!» Юдеї визнали це дуже добрим заходом, подякували йому й виявили йому шану та гостинність. Хазрат Нуайм залишив юдеїв і пішов просто до табору курайшитів. Він сказав їхнім полководцям: «Ви знаєте мою ворожнечу до Мухаммада й те, як сильно я вас люблю. Те, що я дізнався, я, як того вимагає наша дружба, вважав за великий обов’язок переказати вам. Але ви мусите пообіцяти й присягнутися, що не дасте нікому почути те, що я скажу!» Вони присяглися й нетерпляче сказали: «Кажи, ми слухаємо тебе». Він сказав: «Знайте, що юдеї Курайзи пошкодували, що уклали з вами союз, і послали до Мухаммада звістку: „Візьмімо заручниками знатних чоловіків з курайшитів і Гатафана й передаймо їх тобі, щоб їм відтяли голови. Тоді ми об’єднаємося з тобою й битимемося, доки багатобожників не буде винищено з корінням! Тільки ти мусиш простити наших братів, синів Надіра, і повернути їм їхню землю!“ І Мухаммад прийняв ці вимоги юдеїв! Якщо юдеї проситимуть у вас заручників, у жодному разі не погоджуйтеся, вони всіх їх повбивають! І в жодному разі не дайте нікому почути те, що я сказав!…» Курайшити щиро подякували Хазрат Нуайму за цю важливу звістку й виявили йому прихильність.

«Присягаюся Аллахом таала, у Чиїй владі моє єство, що випробування, які нас спіткали, неодмінно буде знято з вас і що вас буде виведено до полегші» Хадис шаріф

Нуайм ібн Масуд залишив їх і прийшов до гатафанців. Він розповів їм те саме, що розповів курайшитам.

Наступного дня полководець курайшитів послав синам Курайзи звістку: «Тепер нам стало дуже важко лишатися тут. Бо холодно, а наша худоба гине з голоду. Підготуймося як слід цієї ночі, а завтра всі разом підемо в шалений наступ». Юдеї відповіли: «По-перше, ми не воюємо в суботу. По-друге, щоб ми могли піти на війну разом із вами, ви мусите дати нам заручниками багатьох своїх знатних чоловіків. Якщо облога затягнеться, а ви знесилитеся й повернетеся додому, до своєї землі, то цим ви видасте нас Мухаммадові. А якщо дасте нам заручників, ви нас не покинете!…» Коли ця звістка дійшла до полководця курайшитів, він сказав: «Отже, слова Нуайма ібн Масуда були правдиві!» Він знову послав юдеям звістку: «Ми не дамо вам заручником жодного нашого чоловіка. Якщо ви прийдете завтра й битиметеся разом із нами — добре. Якщо ж ні, ми повернемося до своєї землі, а ви залишитеся сам на сам із Мухаммадом і Його Асхабами!…»

Почувши це, юдеї Курайзи вирішили, що слова Нуайма справдилися, і відповіли: «У такому разі й ми не об’єднаємося з вами, щоб воювати проти мусульман…» Так страх запав у серця обох сторін.12 Джабраїл алейхіссалям прийшов до нашого Володаря Пророка й сповістив Йому радісну звістку, що Аллах таала розгромить багатобожників ураганом. Тоді Володар світів опустився на Свої благословенні коліна, простягнув Свої благословенні руки й подякував Аллахові таала словами: «О мій Аллаху! Дякую Тобі за те, що Ти змилувався наді мною й над моїми Асхабами». Потім Він сповістив цю радісну звістку Своїм відважним Асхабам. Була ніч на суботу. Усе огорнула страшна темрява; не було видно навіть власної руки. Потім ударив пронизливий холод, а за ним задув дуже сильний вітер.

Про цю ніч Хазрат Хузайфа ібн Яман розповідав: «Це була така темна ніч, що темнішої ми ніколи не бачили. Разом із цією густою темрявою з гуркотом, схожим на грім, задув страшний вітер. Тим часом наш Володар Пророк повідомив нам, що військо багатобожників охопили тривога й страх і що вони посварилися між собою. Ми не могли підвестися через пронизливий холод, голод і жах ночі й чекали там, де були, накрившись чимось. Расулюллах став до намазу й провів частину ночі в намазі.

Потім Він обернувся до нас і сказав: „Чи є серед вас хтось, хто піде до війська багатобожників, подивиться, що там у них, і принесе мені звістку? Я проситиму Аллаха таала, щоб той, хто принесе мені цю звістку, був моїм супутником у Джаннаті“. Через сильний голод і холод ніхто з присутніх не зміг підвестися. Тоді Расулюллах підійшов до мене. Через холод і голод я сидів на колінах, зіщулившись. Расулюллах торкнувся мене й сказав: „Хто ти?“ Я відповів: „Я — Хузайфа, о Расулюллах“. Расулюллах сказав: „Іди й подивись, що роблять ці люди! Доки не повернешся до мене, не стріляй у них з лука й не кидай каміння, не нападай на них ні зі списом, ні з мечем. Доки не повернешся до мене, тобі не зашкодить ні холод, ні спека, і тебе не візьмуть у полон і не катуватимуть“.

Я взяв свій меч і лук і приготувався йти. Расулюллах помолився за мене: „О мій Аллаху! Бережи його спереду й ззаду, справа й зліва, згори й знизу“.

Я рушив до багатобожників. Я йшов, ніби в хамамі. Клянуся Аллахом, у мені не було ні страху, ні холоду, ні тремтіння. Нарешті я дістався табору багатобожників. Їхні полководці й найзнатніші чоловіки розклали вогнище за валом і грілися. Абу Суф’ян казав: „Нам треба звідси знятися“. Мені враз захотілося вбити його там. Я витяг стрілу з сагайдака й наклав її на лук. Я хотів поцілити в нього при світлі вогнища. Саме коли я вже збирався вистрілити, я згадав, що Расулюллах сказав: „Доки не повернешся до мене, не зчиняй ніякої пригоди“, — і не став його вбивати. Після цього я відчув у собі велику відвагу. Я пішов між багатобожників і сів біля вогнища. Небачений шалений вітер і невидиме військо Аллаха таала (ангели) робили з ними те, що мали робити. Від вітру перекидалися їхні казани й посуд, гасли їхні вогнища й світильники, а намети завалювалися їм на голови. Якоїсь миті Абу Суф’ян, головнокомандувач багатобожників, підвівся й сказав: „Серед вас можуть бути розвідники й шпигуни. Стережіться! Хай кожен подивиться, хто сидить поруч із ним! Хай кожен візьме за руку того, хто сидить поруч!“ Абу Суф’ян ніби відчув, що між них затесався чужий. Я відразу простягнув руки, узяв за руки двох чоловіків праворуч і ліворуч від себе й запитав їхні імена, перш ніж вони спитали мене. Так я не дав себе впізнати. Нарешті Абу Суф’ян звернувся до свого війська так: „О курайшити! Ви не в такому місці, де можна лишатися. Коні й верблюди почали гинути. Голод поширився всюди.

Ви бачите, що спіткало нас через вітер. Негайно знімайтеся й ідіть звідси! Ось я вже йду!“ З цими словами він сів на свого верблюда. Військо багатобожників у жалюгідному стані зібралося й рушило до Мекки. На них сипалися пісок і дрібне каміння.13 Коли військо багатобожників пішло, я рушив назад до Расулюллаха. Коли я пройшов півдороги, назустріч мені вийшли близько двадцяти вершників (ангелів) у білих тюрбанах. Вони сказали мені: „Перекажи Расулюллахові, що Аллах таала розгромив ворога…“ Коли я повернувся до Расулюллаха, Він виконував намаз на килимі. Але щойно я повернувся, холод і тремтіння, які були в мене перед тим, як я пішов, почалися знову. Після намазу Расулюллах запитав мене, які вісті я приніс. Я розповів Йому про жалюгідний стан, у який потрапили багатобожники, і про те, що вони пішли геть. Расулюллах дуже зрадів цій звістці й усміхнувся. Ми не спали вже кілька днів. Наш Пророк пригорнув мене до Себе й накрив мене краєм килима, яким Сам був укритий. Так ми й пробули до ранку. У час сахару Расулюллах розбудив мене. Коли настав ранок, від війська багатобожників не лишилося й сліду». Аж поки вони не наблизилися до Мекки, услід їм дув шалений вітер, і позаду себе вони весь час чули звуки такбіру.

Коли курайшитські багатобожники покинули свій табір і втекли, Медину покинули й інші племена багатобожників, що прийшли слідом за ними. Їх охопили скорбота й смуток через дуже велику поразку, якої вони ніколи не змогли б забути. Тим часом як вони зазнавали цієї поразки, Володар Всесвіту (саллаллаху алейхі ва саллям) і Його славні Асхаби (радіяллаху анхум) упали в саджді подяки перед Аллахом таала, славлячи Його й дякуючи Йому.

«О мій Аллаху! Дякую Тобі за те, що Ти змилувався наді мною й над моїми Асхабами» Хадис шаріф

Під вигуки «Аллаху акбар!… Аллаху акбар!…» муджахіди рушили до осяяної Медини. Вулиці Медини вмить заповнилися дітьми, які вийшли зустрічати Султана Всесвіту та своїх благословенних батьків, дядьків по батькові, дядьків по матері й старших братів. Наш Володар Пророк усміхався й відповідав на їхні вітання… У газві Рову шахідами стали шестеро мусульман… Про цю газву Аллах таала каже в аятах аль-каріма, за змістом: «Аллах таала повернув цих невіруючих (у газві Рову) з їхнім гнівом, і вони не здобули ні добра, ні перемоги. Так Аллах таала (ангелами й вітром) став достатнім для віруючих у битві (щоб вони мали успіх). Аллах таала всемогутній. Він — Азіз, Він бере гору над усім».14

«О ви, що увірували! Згадайте благодіяння Аллаха таала вам. Коли на вас напали війська (у газві Рову), Ми наслали на них вітер і війська (ангелів), яких ви не бачили…»15

Після цієї війни наш улюблений Пророк сказав: «Тепер черга за вами. Відтепер курайш уже не зможе піти на вас походом».

Газва Бану Курайза