ХІДЖРА

Те, що племена Аус і Хазрадж раптом стали мусульманами, і можливість об’єднання мусульман Мекки з мусульманами Медини страшенно налякали багатобожників і довели їх до шаленства. Коли мекканські багатобожники почули про другий байат в Акабі, їхня поведінка стала вкрай жорстокою і дуже небезпечною. Для мусульман залишатися в Мецці стало нестерпно. Завдяки останньому байату в Акабі Медина стала для мусульман місцем, де вони могли знайти спокій і притулок. Вони хотіли знайти спосіб переселитися з цього міста до краю, де могли б трохи перевести подих і пожити хоч трохи вільно. Вони розповіли про своє становище нашому Володареві Пророкові (саллаллаху алейхі ва саллям) і попросили дозволу переселитися. Він радив Своїм Асхабам бути терплячими, бо дозволу покинути Мекку ще не було. Нарешті прийшов божественний дозвіл на Хіджру. Того дня наш улюблений Пророк радісно прийшов до Асхабів аль-кірам і сказав: «Мені сповіщено місце, куди ви переселитеся. Це Ясриб (Медина). Переселяйтеся туди. Об’єднайтеся там зі своїми братами-мусульманами. Аллах таала зробив їх вам братами. Він зробив Ясриб (Медину) для вас батьківщиною, де ви знайдете безпеку і спокій». За дозволом і порадою нашого Володаря Расулюллаха мусульмани почали переселятися до Медини, група за групою, одна за одною1. Наш Володар Пророк наполегливо наказував тим, хто переселявся, бути вкрай обачними й обережними. Щоб не привертати уваги багатобожників, мусульмани вирушали в путь невеликими караванами і діяли якомога потаємніше. Абу Салама, який першим переселився до Медини, зазнав багато лиха від багатобожників. Згодом багатобожники зрозуміли, що відбувається, і почали тих мусульман, яких могли перехопити в дорозі, змушувати повертатися, розлучати жінок з їхніми чоловіками, а тих, над ким мали владу, кидати до в’язниці, і завдавали їм усіляких мук. Вони чинили їм усілякі тортури, щоб змусити їх відвернутися від своєї релігії. Але, боячись, що спалахне міжусобна війна, вони не наважувалися їх убивати. Мусульмани ж, попри все, використовували кожну нагоду й вирушали дорогою до Медини. Одного дня і Хазрат Умар підперезався мечем. Він узяв свої стріли та списа і на очах у всіх сім разів обійшов Каабу, здійснивши таваф. Гучним голосом він сказав багатобожникам, які там були: «Ось і я переселяюся на шляху Аллаха таала, щоб уберегти свою релігію. Якщо хтось хоче зробити свою дружину вдовою, своїх дітей сиротами і змусити свою матір плакати, хай зустріне мене за тією долиною!..» Так Хазрат Умар і близько двадцяти мусульман безстрашно вирушили до Медини серед білого дня. Зі страху перед Хазрат Умаром ніхто не наважився зачепити цей караван. Відтоді переселення не припинялися, і Асхаби аль-кірам група за групою прибували до Медини.

«Мені сповіщено місце, куди ви переселитеся. Це Ясриб (Медина). Переселяйтеся туди», і «Об’єднайтеся там зі своїми братами-мусульманами. Аллах таала зробив їх вам братами. Він зробив Ясриб (Медину) для вас батьківщиною, де ви знайдете безпеку і спокій» Хадис шаріф

Шлях Хіджри

Тим часом і Хазрат Абу Бакр попросив дозволу переселитися. Наш Володар Расул аль-акрам (саллаллаху алейхі ва саллям) сказав: «Будь терплячим. Я сподіваюся, що Аллах таала дасть дозвіл і мені. Тоді ми переселимося разом». Коли Хазрат Абу Бакр запитав: «Хай будуть мої мати й батько пожертвою за Тебе! Невже є така можливість?», наш Пророк потішив його словами: «Так, є». Хазрат Абу Бакр купив двох верблюдів за вісімсот дирхамів і почав чекати того дня. Тепер у Мецці залишилися тільки наш улюблений Пророк, Хазрат Абу Бакр, Хазрат Алі, бідні, хворі, старі та віруючі, яких багатобожники кинули до в’язниці.

З іншого боку, мешканці Медини (ансари) дуже гарно прийняли мекканців, які переселилися (мухаджирів), і дали їм притулок у своїх домівках. Між ними постала міцна єдність.

Мекканських багатобожників охопила тривога від думки, що й Расулюллах може переселитися і стати на чолі мусульман. Вони зібралися в Дар ан-Надва, де мали звичай сходитися для обговорення важливих справ, і почали радитися, що їм робити. Шайтан прийшов до багатобожників в образі Шайха ан-Наджді, тобто старого чоловіка з Наджду. Він слухав їхні розмови. Висувалися різні пропозиції, але жодна з них не сподобалася. Тоді шайтан утрутився в розмову й висловив свою думку: «Ніщо з того, що ви вигадали, не може бути розв’язанням. Бо Його усміхнене обличчя і солодка мова зведуть нанівець будь-який захід. Придумайте інше розв’язання».

Абу Джахль, провідник курайшитів, сказав: «Виберімо з кожного племені по сильному чоловікові. З мечами в руках хай вони нападуть на Мухаммада. Хай зарубають Його і проллють Його кров. Тоді не буде ясно, хто Його вбив. Так вони будуть змушені погодитися на викуп за кров. Ми заплатимо за Нього викуп і позбудемося клопоту». Шайтанові сподобалася й ця думка, і він палко її підтримав і радив її прийняти2.

Поки багатобожники були зайняті цими приготуваннями, прийшов Джабраїл алейхіссалям і сповістив Расула аль-акрама про рішення багатобожників. Він також сказав, що тієї ночі Йому не слід спати у Своїй постелі, і оголосив наказ Аллаха таала про Хіджру. Через цей божественний наказ наш улюблений Пророк попросив Хазрат Алі лягти спати в Його постелі й повернути власникам довірені речі, які Він залишав, і сказав: «Спи цієї ночі в моїй постелі й укрийся цією моєю хиркою (плащем)! Не бійся, ніяка шкода тебе не спіткає».

Хазрат Алі ліг так, як звелів наш Володар Пророк. Йому тоді було двадцять три роки. Без жодного страху він був готовий пожертвувати своїм життям замість Хабібуллаха.

У ніч Хіджри невіруючі оточили благословенний дім нашого Володаря Расулюллаха. Тієї ночі було зіслано перші аяти сури Ясін. Виходячи зі Свого благословенного дому, наш Володар Пророк прочитав над ними дев’ятий аят аль-каріма сури Ясін: «Ми поставили перед ними перепону і позаду них перепону та покрили їх, і вони не бачать», узяв із землі жменю пороху й посипав ним голови невіруючих. (Переказують, що всі, на чиї голови потрапило трохи цього пороху, загинули в газві Бадр (газва: священна війна).) Наш Володар Расулюллах неушкоджено пройшов повз них і дістався до дому Хазрат Абу Бакра. Ніхто з багатобожників не зміг Його побачити.

«О Абу Бакре! Будь терплячим. Я сподіваюся, що Аллах таала дасть дозвіл і мені. Тоді ми переселимося разом» Хадис шаріф

Трохи згодом до багатобожників підійшла якась людина і запитала: «Чого ви тут чекаєте?» Вони відповіли: «Коли Мухаммад вийде з дому». Та людина сказала: «Присягаюся, Мухаммад пройшов повз вас і зник, та ще й посипав вам голови порохом». Багатобожники схопилися руками за голови. І справді, вони знайшли на своїх головах порох. Вони обтерли порох з облич і голів. Негайно вони кинулися до дверей і ввірвалися в дім. Побачивши Хазрат Алі в постелі Расула алейхіссалям, вони запитали, де Расул аль-акрам.

Хазрат Алі відповів: «Не знаю! Хіба ви поставили мене Його стерегти?» Тоді вони брутально накинулися на Хазрат Алі. Невіруючі вийшли й почали шукати нашого Володаря Расулюллаха. Хазрат Алі вони якийсь час тримали під вартою біля Кааби, а потім відпустили3.

Потім вони пішли до дому Хазрат Абу Бакра і почали допитувати Асму, доньку Хазрат Абу Бакра. Коли вона не відповіла, вони її побили. Хоч вони шукали всюди, але не знайшли їх і шаленіли від люті. Абу Джахль, найзлостивіший з них, звелів глашатаям оголосити в Мецці та її околицях, що дасть 100 верблюдів тому, хто знайде й поверне нашого улюбленого Пророка і Хазрат Абу Бакра або скаже, де вони. Дехто, почувши цю його обіцянку й захланно жадаючи майна, озброївся, сів на коней і взявся до пошуків.

Коли наш Володар Расулюллах ушанував Своєю присутністю дім Хазрат Абу Бакра і сказав: «Мені дано дозвіл переселитися», Хазрат Абу Бакр ас-Сіддік схвильовано запитав: «Дозволь мені потерти своє обличчя об благословенний порох з Твоїх ніг, о Расулюллах!.. Чи можна мені з Тобою?» Наш Володар відповів: «Так…» Хазрат Сіддік заплакав від радості. Крізь сльози він сказав: «Хай будуть мої мати й батько, ба навіть моє життя, пожертвою за Тебе, о Расулюллах! Верблюди готові. Візьми того з них, якого Ти забажаєш». Султан світів сказав: «Я не сідаю на верблюда, який мені не належить. (Але) я куплю його і заплачу за нього». Перед цим твердим наказом Хазрат Сіддік мусив назвати ціну верблюда. Хазрат Абу Бакр покликав чоловіка на ім’я Абдуллах ібн Урайкіт, відомого як провідник, найняв його показувати дорогу і доручив йому через три дні привести верблюдів до печери на горі Саур.

У четвер, 27 Сафара тринадцятого року після бісату, наш Володар Пророк і Абу Бакр ас-Сіддік вирушили в путь, узявши з собою трохи їжі.

У дорозі Хазрат Абу Бакр ходив довкола Расулюллаха: то праворуч від Нього, то ліворуч, то попереду, то позаду. Коли наш Пророк запитав, чому він так робить, той відповів: «Щоб відвернути будь-яку небезпеку, яка може прийти з будь-якого боку. Якщо прийде якась шкода, хай вона спершу спіткає мене. Хай буде моє життя пожертвою за Твою високу особу, о Расулюллах!»

Тоді наш Володар Сарвар аль-алям сказав: «О Абу Бакре! Чи хотів би ти, щоб лихо, яке мало б спіткати мене, спіткало тебе замість мене?» Хазрат Сіддік відповів: «Так, о Расулюллах! Присягаюся Аллахом таала, Який послав Тебе з істинною релігією як істинного Пророка, я хочу, щоб лихо, яке мало б прийти, спіткало мене замість Тебе»4.

Оскільки сандалі нашого улюбленого Пророка були тісні, вони в дорозі порвалися, і Його благословенні ноги поранилися, тож Він уже не мав сил іти. Насилу вони піднялися на гору й дісталися до печери. Коли вони підійшли до входу, Хазрат Абу Бакр сказав: «Заради Аллаха, о Расулюллах, не входь! Дозволь увійти мені. Якщо там є щось шкідливе, хай воно спіткає мене, щоб ні смуток, ні біль не торкнулися Твоєї благословенної особи», — і ввійшов. Він підмів і прибрав там. Праворуч і ліворуч було багато нір, великих і малих. Він роздер свій плащ і позатикав ними нори, але одна лишилася відкритою. Її він затулив своєю п’ятою, а тоді попросив Расулюллаха ввійти до печери. Наш Володар Пророк (саллаллаху алейхі ва саллям) увійшов, поклав Свою благословенну голову на коліна Хазрат Абу Бакрові й заснув.

Тієї ж миті Хазрат Абу Бакра вкусила в ногу змія. Щоб не розбудити Расулюллаха, він терпів біль і не ворухнувся. Але коли його сльоза впала на благословенне обличчя Расулюллаха, Він запитав: «Що сталося, о Абу Бакре?» Хазрат Абу Бакр сказав: «Змія з нори, яку я затулив ногою, вкусила мене в ногу». Коли наш Володар Расулюллах помазав трохи Своєю благословенною слиною рану Абу Бакра, щоб вона загоїлася, біль одразу вщух, і рана зажила.

Поки наш Володар Расулюллах (саллаллаху алейхі ва саллям) і Хазрат Абу Бакр ас-Сіддік були в печері, багатобожники, ідучи по слідах, дійшли до входу в печеру. Вони побачили, що павук обснував отвір павутиною, а двоє голубів звили там гніздо. Слідопит Курз ібн Алкама сказав: «Тут слід уривається». Невіруючі сказали: «Якби вони ввійшли в печеру, павутина над входом мала б бути порвана».

Коли дехто з них сказав: «Ми дійшли аж сюди, то хай хтось із вас зайде в печеру й подивиться!», невіруючий Умайя ібн Халаф сказав: «Чи ви зовсім розуму не маєте? Що вам робити в цій печері, обснованій шар за шаром павутиною? Присягаюся, цей павук сплів свою павутину ще до того, як народився Мухаммад».

Поки багатобожники сперечалися біля входу в печеру, Хазрат Абу Бакра всередині охопила тривога, і він сказав: «О Расулюллах! Клянуся Аллахом, я не тривожуся за себе. Але я боюся, що щось спіткає Твою високу особу. Якщо вб’ють мене, то я лише одна людина, і нічого не зміниться. Але якщо шкоди зазнаєш Ти, загине вся умма і зруйнується релігія». Султан Всесвіту сказав: «О Абу Бакре! Не журися!.. Воістину, Аллах таала з нами».

Коли Абу Бакр ас-Сіддік сказав: «О Расулюллах! Хай буде моє життя пожертвою за Тебе! Якщо хтось із них нахилить голову й погляне вниз, то побачить нас!», наш Володар сказав: «О Абу Бакре! Двоє, а третій з них — Аллах таала. Не журися!.. Воістину, Хакк таала з нами». Багатобожники повернули назад, не зазирнувши всередину5.

Аллах таала розповідає про цю подію в Корані аль-карім і говорить за змістом: «Якщо ви не допоможете Йому (Моєму Хабібові), (то згадайте той час,) коли невіруючі вигнали Його (з Мекки) як другого з двох (разом з Хазрат Абу Бакром), тоді Аллах таала допоміг Йому (Расулюллахові), коли вони були в печері (на вершині гори Саур). Тоді Він сказав Своєму супутникові (Абу Бакрові ас-Сіддіку): „Не журися, допомога Аллаха таала, нусрат, воістину з нами“. Аллах таала зіслав на Нього Свою сакіну, що дає серцям спокій, зміцнив Його (Свого Хабіба) військами (духовними), яких ви не бачили (захистив Його ангелами), і вкрай принизив слово невіруючих. А слово (таухіду) Аллаха таала — найвище (Він поширив ім’я Аллаха по всьому світу і зробив його панівним). Аллах таала — абсолютний Переможець. Він — єдиний Володар суду й мудрості»6.

«Заради Аллаха, о Расулюллах, не входь! Дозволь увійти мені. Якщо там є щось шкідливе, хай воно спіткає мене, щоб ні смуток, ні біль не торкнулися Твоєї благословенної особи» Абу Бакр ас-Сіддік (радіяллаху анх)

Наш улюблений Пророк і Хазрат Абу Бакр пробули в цій печері три доби. Ночами до печери приходив Абдуллах, син Хазрат Абу Бакра, і розповідав, що почув у Мецці. Амір ібн Фухайра, вільновідпущений раб Хазрат Абу Бакра і пастух його отар, ночами приносив молоко і замітав сліди.

Четвертого дня, у ніч на понеділок, перед світанком, наш улюблений Пророк покинув печеру Саур і сів на Свою верблюдицю на ім’я Кусва. За одним переказом, Він посадив Хазрат Абу Бакра на верблюда позаду Себе. Амір ібн Фухайра та Абдуллах ібн Урайкіт, який добре знав дороги, їхали на іншому верблюді.

Володар світів (саллаллаху алейхі ва саллям) мав покинути Свою батьківщину Мекку аль-Мукаррама, найціннішу з усіх міст, яку прославив Аллах таала. Він повернув Свою верблюдицю до Хараму аш-Шаріф і зі смутком у серці сказав: «Клянуся Аллахом! Ти — найкраще з місць, які створив Аллах таала, і наймиліше перед моїм Господом! Якби мене не вигнали з тебе, я не пішов би. Для мене немає батьківщини, прекраснішої й милішої за тебе. Якби мій народ не вигнав мене з тебе, я не пішов би і не оселився б і не знайшов би собі домівки ніде, крім тебе».

Тієї ж миті зійшов Джабраїл алейхіссалям і сказав: «О Расулюллах! Чи прагнеш Ти Своєї батьківщини, чи сумуєш за нею?» Наш Володар відповів: «Так, прагну!» Джабраїл алейхіссалям прочитав вісімдесят п’ятий аят аль-каріма сури аль-Касас, який приніс радісну звістку, що Він зрештою повернеться до Мекки, і втішив Його благословенне серце.

Подорож минала спокійно. Хоч багатобожники шукали всюди, вони їх не знаходили; Джанаб аль-Хакк оберігав Свого Хабіба від їхнього зла. Коли вони прибули до місця, що зветься Кудайд, наш Володар Расулюллах зупинився перед наметом мудрої і цнотливої жінки на ім’я Умм Мабад, відомої своєю щедрістю. Вони хотіли купити за плату їжі, фініків і м’яса. Умм Мабад сказала: «Якби в мене щось було, я не брала б грошей, а влаштувала б для вас бенкет і пригостила б вас. Через посуху й скрутні часи в нас нічого не лишилося». Коли вони запитали: «А молоко є?», вона відповіла: «Ні, худоба неплідна». Тоді Султан Всесвіту (саллаллаху алейхі ва саллям) вказав на худу вівцю, що стояла біля намету, і сказав: «О Умм Мабад! Чому ця вівця стоїть тут прив’язана?» Вона відповіла: «Вона відстала від отари, бо дуже хвора і слабка. Не має сил іти». Коли наш Пророк запитав: «Чи є в неї молоко? Чи дозволиш мені подоїти цю вівцю?», вона відповіла: «Хай будуть мої мати й батько пожертвою за Тебе, молока в неї немає, але ніщо не заважає Тобі її подоїти».

Тоді наш Володар Расулюллах підійшов до вівці й згадав ім’я Аллаха таала. Попросивши благословення (бараки), Він провів Своєю благословенною рукою по вимені вівці. Тієї ж миті вим’я наповнилося молоком, і молоко потекло. Одразу принесли посудину й наповнили її. Спершу Він подав її Умм Мабад. Коли вона напилася, Він подав її Хазрат Абу Бакрові та іншим і дав їм пити, доки вони не наситилися. Наостанок напився Сам. Потім Він знову поклав Свою благословенну руку на вим’я вівці, подоїв її і попросив найбільшу посудину, що була в наметі. Він наповнив і її та віддав Умм Мабад. За одним переказом, ця вівця прожила ще вісімнадцять років, і завдяки благословенню (бараці) нашого Володаря Фахр аль-аляма вони весь цей час жили з неї вранці й увечері. Після того як вони рушили далі, додому прийшов чоловік Умм Мабад і побачив молоко. Він зрадів і запитав: «Звідки це молоко?» Умм Мабад відповіла: «До нас прийшов благословенний чоловік і вшанував наш дім. Те, що ти бачиш, — Його турбота і Його благословення». Він запитав: «Можеш Його описати? Якою була Його вдача і Його зовнішність?»

Умм Мабад сказала: «Благословенний чоловік, якого я бачила, був дуже гарної статури і мав усміхнене обличчя. В очах Його було трохи червоного, а в голосі — лагідність. Його благословенні вії були довгі. Біле в Його очах було зовсім біле, а чорне — зовсім чорне, і очі Його були немовби від природи підведені сурмою. Волосся Його було чорне, а борода густа. Коли Він мовчав, від Нього віяло гідністю і поважним спокоєм. Коли Він говорив, то усміхався, і слова гарно лилися з Його вуст, мов перли, нанизані на нитку. Здалеку Він здавався дуже величним, а коли наближався, був дуже привітним і привабливим. Ті, хто був біля Нього, всім серцем поспішали виконувати Його накази». Так вона перелічила ще багато Його прикмет. Її чоловік, який слухав це з подивом, сказав: «Присягаюся, ця людина — Той, Кого шукають курайшити. Якби я Його зустрів, я удостоївся б честі служити Йому і не відходив би від Нього». Чоловік Умм Мабад пішов слідом за нашим Володарем Расулюллахом, наздогнав Його в долині Рім і став мусульманином. Він удостоївся честі стати одним з Асхабів. Згодом і Умм Мабад стала мусульманкою7.