ПРИНЕСЕННЯ КУРБАНУ
Курбан означає зарізати одну з цих тварин — вівцю, козу, велику рогату худобу чи верблюда — у перші три дні свята Курбан із наміром курбану. Є три умови для принесення курбану: 1- Бути мусульманином при здоровому розумі, балігом (тим, хто досяг статевої зрілості) і вільним. 2- Бути мукимом (осілим, тобто не бути сафарі). 3- Мати понад свої потреби майно в розмірі нісабу (96 грамів золота) або гроші (тобто вважатися заможним в ісламі). Для заможної людини принести курбан стає ваджибом. До потреб належать дім із хатнім начинням і три комплекти одягу. Тварина, яку ріжуть як курбан, має бути вівцею, козою, верблюдом або великою рогатою худобою (як-от бик, корова чи віл). Верблюд або бик (чи корова, чи віл) зараховується за сім курбанів, тобто сімом людям дозволено принести одного бика (чи корову, чи вола) як курбан за всіх сімох. Якщо ще хтось скаже: «Дозвольте й мені долучитися», курбан усіх вісьмох стає фасид (недійсним).
Нісаб для курбану такий самий, як нісаб для фітри. Як каже Ібн Абідін (рахімахуллаху таала), якщо частка когось одного із сімох менша від однієї сьомої, курбан жодного з них не дозволений. Тому менше ніж сімом людям дозволено спільно приносити курбан. Ставати співучасником під час купівлі — сахіх (дійсно). Хоч ставати співучасником і після купівлі також сахіх, краще стати ним до купівлі. Людина може стати співучасником у чужому бикові (чи корові, чи волі) з часткою від однієї сьомої до шести сьомих. М’ясо ділять відповідно до часток співучасників. Якщо один зі співучасників помре і його спадкоємці скажуть (іншим співучасникам): «Заріжте за нього і за себе», — це сахіх.
Принесення акіки
Акіка означає зарізати тварину з наміром подякувати Аллахові таала за благо, яким є дитина.
У ханафітському мазхабі мустахабом для того, хто зобов’язаний утримувати дитину, є дати дитині ім’я, коли їй сповниться сім днів, поголити їй голову і роздати як милостиню золото або срібло вагою, рівною вазі волосся (лише срібло, якщо це дівчинка), а також зі свого власного майна зарізати двох тварин акіки за хлопчика й одну за дівчинку. Тварина для акіки має бути такою самою, як тварина для курбану. Її можна зарізати й пізніше. [Її можна зарізати будь-коли. Її можна зарізати й під час свята Курбан. У книзі Шіра написано, що Расулюллах (саллаллаху алейхі ва саллям) після Свого пророцтва зарізав акіку за Себе Самого. Дитині, яка народилася мертвою, ім’я не дають, і акіку за неї не ріжуть.] М’ясо може їсти той, хто зарізав акіку, а також його можна роздавати вареним або сирим усім, заможним і бідним.
Принесення акіки є сунною аль-муаккада в шафіїтському й малікітському мазхабах. У шафіїтському й ханбалітському мазхабах кісток не викидають і не ламають. Їх розділяють по суглобах, а потім збирають докупи. Після цього їх загортають у чисте біле полотно й закопують. У ханафітському й малікітському мазхабах кістки можна ламати. Акіка оберігає дітей від нещасть і хвороб.
«Найгірший зі скупих — той, хто не приносить курбану (хоч приносити курбан для нього ваджиб)» Хадис шаріф
ШУКАЮ ПРИХИСТКУ В ТЕБЕ, О РАСУЛЮЛЛАХ
Від туги за Тобою серце моє стало кров’ю, я весь багряний, о Расулюллах,
Не знаю, як я витримав це полум’я, о Расулюллах,
На зібранні споконвічності я був стогоном, що ніколи не стихав, о Расулюллах,
Звесели мене Своєю красою, бо я горю, о Расулюллах.
Ти — ліки для палючого серця, зцілення, якому немає рівних,
Ти — велична щедрість, Ти являєш Своє обличчя, коли забажаєш,
Ти — улюблений Аллаха, Ти — Мухаммад Мустафа,
Звесели мене Своєю красою, бо я горю, о Расулюллах.
Не розквітали б троянди, не текли б водоспади, якби не Твій божественний нур,
Згас би світ, зупинився б подих, якби небо не було під Твоїм поглядом,
Плаче розлука, плаче зустріч, якби вічність не раділа Тобі,
Звесели мене Своєю красою, бо я горю, о Расулюллах.
Тануть душі з туги за Твоїми животворними трояндовими пахощами,
Глянь, сонце тремтить і горить від жаги побачити Твоє обличчя,
Розпачлива молитва стогне з найдальшого краю життя,
Звесели мене Своєю красою, бо я горю, о Расулюллах.
Якби я лишився без води й помирав у палючих пустелях, я не відчув би болю,
У грудях моїх — вулкани, я не відчуваю вологи океанів,
Якби з неба лилося полум’я і я вбирав його в себе, я б того не помітив,
Звесели мене Своєю красою, бо я горю, о Расулюллах.
Яке щастя — склепити очі в любові до Тебе й віддати життя на Твоєму шляху,
Невже не випаде мені померти в Твоїй святій оселі, мій Султане?
Легко буде померти, зітхаючи за Тобою, коли згасатимуть мої очі,
Звесели мене Своєю красою, бо я горю, о Расулюллах.
Я схилив голову, я в розпачі, ліки від цього болю — у Тебе,
Мої вуста опалені любов’ю до Тебе, біля Твоїх ніг кружляє згадка про Тебе,
Коли серце моє прагне, яви ж ласку до цього Кітміра,1
Звесели мене Своєю красою, бо я горю, о Расулюллах.
Яман Деде