НАШ ВОЛОДАР ПРОРОК, СУЛТАН ВСЕСВІТУ

Створення Його благословенного нуру (світла)

Перш за все, тобто до того, як створити будь-що, Аллах таала створив благословенний нур нашого улюбленого Пророка Мухаммада алейхіссалям. Більшість наших учених у тафсирі (тлумаченні Корану) і хадисі (висловах Пророка алейхіссалям) сповістили: «Джанаб аль-Хакк створив зі Свого власного нуру тонку й велику субстанцію. З цієї субстанції Він крок за кроком створив увесь всесвіт. Ця субстанція називається „Нур аль-Мухаммаді“. Початок і джерело всіх душ і тіл — ця субстанція».

«Якби не Ти, якби не Ти, Я не створив би створінь!» Хадис кудсі

Одного дня Джабір ібн Абдуллах, один з Асхабів аль-кірам, запитав: «О Расулюллах! Що Аллах таала створив раніше за все?» Він відповів: «Раніше за все Він створив нур твого Пророка, тобто мій нур, зі Свого власного нуру. Тоді ще не було ні Лауха, ні Калама, ні Джаннату, ні Джаханнаму, ні ангела, ні самават (небес), ні ард (землі), ні сонця, ні місяця, ні людей, ні джинів».

Коли було створено благословенне серце і тіло Адама алейхіссалям, Нур аль-Мухаммаді помістили між Його бровами. Коли в Нього вдихнули душу, Адам алейхіссалям помітив, що на Його чолі є нур, який сяє, мов ранкова зоря.

Коли Адама алейхіссалям було створено, Він через натхнення зрозумів, що Джанаб аль-Хакк звертається до Нього як до Абу Мухаммада, тобто батька Мухаммада. Він запитав: «О мій Господи! Чому Ти дав мені ім’я Абу Мухаммад?» Аллах таала сказав Йому: «О Адаме! Підніми свою голову!» Коли Адам алейхіссалям підняв Свою голову, Він побачив ім’я нашого улюбленого Пророка (саллаллаху алейхі ва саллям) — Ахмад, — написане нуром на Арші аль-аля5. Тоді Він запитав: «О мій Господи! Хто це?» Аллах таала сказав: «Це Пророк з-поміж твоїх нащадків. Його ім’я на небесах — Ахмад, а на землі — Мухаммад. Якби не Він, Я не створив би тебе. Не створив би й землі та небес»6.

Його нур переходить від чистих чол до чистих чол

Коли Адама алейхіссалям було створено, благословенний нур нашого улюбленого Пророка Мухаммада алейхіссалям помістили на Його чолі. Цей нур почав сяяти на Його чолі. Як написано в «Тафсирі аль-Мазхарі», цей нур, починаючи від Адама алейхіссалям, переходив через цнотливих батьків і цнотливих матерів і дійшов до нашого Володаря Пророка. Аллах таала сповістив про це в аяті аль-каріма7, за змістом:

«Ти, тобто Твій нур, дійшов до Тебе, весь час переходячи від одного, хто падає ниць (робить саджду), до іншого»8.

У хадисі шаріф сказано: «Аллах таала створив людей. Він дав мені походження від найкращої частини людей. Потім Він обрав найкращих з них (в Аравії). Він дав мені походження від них. Потім Він обрав найкращі з домів і найкращі з родів і дав мені походження від них. Тому моя душа і моє тіло — найкращі зі створінь. Мій родовід, мої предки — найкращі з людей».

В іншому хадисі шаріф сказано: «Аллах таала створив усе з небуття. З усього сущого Він полюбив людей і зробив їх цінними. З-поміж людей Він оселив в Аравії тих, кого обрав. А з-поміж обраних в Аравії Він обрав мене. Він помістив мене серед обраних, найкращих з людей усіх часів. Тож ті, хто любить тих в Аравії, хто пов’язаний зі мною, люблять їх заради мене. Ті, хто ворогує з ними, ворогують зі мною».

Хакк таала, створивши Адама,
Прикрасив Адамом світи.
Аллах звелів ангелам схилитися перед Адамом у саджді,
І щедро обдарував Його численними благами.
Він поклав Мустафи нур Йому на чоло
І мовив: «Знай, це нур Мого улюбленого».
Цей нур оселився на Його чолі
І перебував з Ним довгі часи.
Знай, тоді перейшов він на чоло Хавви (Єви),
І в неї теж лишався багато місяців і літ.
Народився Шіс — і до Нього перейшов цей нур,
На Його чолі цей нур явився.
Досяг він і Ібрахіма, й Ісмаїла,
Довгим стало б слово, якби я розповів тобі решту.
Так, наче ланки єдиного ланцюга,
Дійшов він аж до Мустафи.
Бо коли прийшла милість для світів,
Досяг він Його і в Ньому лишився.
Хочеш урятуватися від вогню —
Промовляй ас-салят з любов’ю і сердечною тугою.

«Ти, тобто Твій нур, дійшов до Тебе, переходячи від одного, хто падає ниць (робить саджду), до іншого» Аш-Шуара: 219

Оскільки Адам алейхіссалям, перша створена людина, носив у собі частку Мухаммада алейхіссалям, на Його чолі сяяв нур. Ця частка перейшла до Хазрат Хавви, а від неї — до Хазрат Шіса, і так переходила далі від цнотливих чоловіків до цнотливих жінок і від цнотливих жінок до цнотливих чоловіків. Нур Мухаммада алейхіссалям разом із цією часткою переходив від чистих чол до чистих чол. Щоразу, коли ангели дивилися на Адама алейхіссалям, вони бачили на Його чолі нур Мухаммада алейхіссалям і робили істигфар (просили прощення) за Адама алейхіссалям.

Коли Адам алейхіссалям був при смерті, Він сказав своєму синові Шісу алейхіссалям: «Сину мій! Цей нур, що сяє на твоєму чолі, — це нур останнього Пророка, Хазрат Мухаммада. Передай цей нур чистим і цнотливим жінкам, які вірують в Аллаха, і заповідай те саме своєму синові!»

Аж до Мухаммада алейхіссалям усі батьки давали своїм синам цей самий заповіт. Кожен з них виконував його, одружуючись із найшляхетнішою і найцнотливішою дівчиною. Цей нур, проходячи через чола цих чистих чоловіків і жінок, дійшов до свого справжнього власника. Якщо в когось із предків Расулюллаха було двоє синів або якщо плем’я ділилося на дві гілки, нур нашого Пророка Мухаммада алейхіссалям опинявся на найшляхетнішому і найблагословеннішому боці. У кожному столітті того, хто був Його предком, можна було впізнати за нуром на його обличчі. Існував обраний рід, що ніс Його нур; у кожному столітті той, хто належав до цього роду, мав дуже гарне і сяйливе обличчя. Цим нуром він вирізнявся серед своїх братів, а плем’я, до якого він належав, було вищим і шляхетнішим за інші племена.9

В одному зі Своїх хадисів шаріф наш Володар Пророк сказав: «Жоден з моїх предків не чинив перелюбу. Аллах таала дав мені походження від чистих і добрих батьків і чистих матерів. Якби в когось із моїх предків було двоє синів, я був би в найблагословеннішому, найкращому з них». Цей нур, що переходив від дитини до дитини від самого Адама алейхіссалям, дійшов до Таруха, а від нього перейшов до його сина Ібрахіма, а потім — до Його сина Ісмаїла алейхіссалям. Цей нур сяяв на Його чолі, мов сонце, і потім перейшов до одного з Його нащадків, Аднана, від нього — до Маадда, а від нього — до Нізара. Коли народився Нізар, його батько Маадд зрадів, побачивши нур на чолі свого сина. Він улаштував великий бенкет і сказав: «Для такого сина цей бенкет — лише дрібниця», і тому сина назвали Нізар, що означає «дрібниця». Після нього цей нур переходив далі, ланка за ланкою, доки не дійшов до свого справжнього власника — нашого улюбленого Пророка Хатам аль-анбія Мухаммада алейхіссалям.

Наш Володар Пророк сказав у хадисі шаріф: «Я — Мухаммад, син Абдуллаха, Абдульмутталіба (Шайби), Хашима (Амра), Абд аль-Манафа (Мугіри), Кусая (Зайда), Кілаба, Мурри, Кааба, Луая, Галіба, Фіхра, Маліка, Надра, Кінани, Хузайми, Мудріки (Аміра), Ільяса, Мудара, Нізара, Маадда, Аднана. Щоразу, коли народ, від якого я походжу, ділився надвоє, Аллах таала неодмінно поміщав мене на найкращий бік…»10

В іншому хадисі шаріф Він сказав: «З нащадків Ібрахіма Аллах таала обрав Ісмаїла. З нащадків Ісмаїла Він обрав рід Кінани. З нащадків Кінани Він обрав рід Курайш. З нащадків Курайша Він обрав рід Хашима. З нащадків Хашима Він обрав рід Абдульмутталіба. А з-поміж них Він обрав мене»11.

Шляхетний родовід нашого Володаря Пророка до Аднана:

Мухаммад алейхіссалям Абдуллах Абдульмутталіб (Шайба) Хашим (Амр) Абд аль-Манаф (Мугіра) Кусай (Зайд) Кілаб Мурра Кааб Луай Галіб Фіхр Малік Надр Кінана Хузайма Мудріка (Амір) Ільяс Мудар Нізар Маадд Аднан

Хазрат Абдульмутталіб, Його дід

Наш Володар Пророк (саллаллаху алейхі ва саллям) походить із синів Хашима (роду Хашима), гілки племені Курайш. Його батько — Абдуллах. Батько Абдуллаха — Шайба. Шайба, дід нашого Пророка, народився в Медині. Шайба був ще дитиною, коли помер його батько Хашим. Одного дня він разом із друзями вправлявся у стрільбі з лука перед домом своїх дядьків по матері в Медині. Дорослі, що дивилися на них, були зачаровані нуром, який сяяв на чолі Шайби, і здогадалися, що він син шляхетного чоловіка.

Коли настала черга Шайби стріляти, він натягнув лук і пустив стрілу в ціль. Коли стріла влучила в самісіньке яблучко, він захоплено вигукнув: «Я — син Хашима. Звісно, моя стріла влучає в ціль!» З цих слів вони зрозуміли, що він — син Хашима з Мекки. На той час Хашим уже помер.

Коли один чоловік із синів Абд аль-Манафа повернувся до Мекки, він сказав Мутталібові, братові Хашима: «Твій небіж Шайба, що в Медині, — дуже розумна дитина. До того ж на його чолі сяє нур, яким усі захоплюються. Хіба правильно тримати таку цінну дитину далеко від вас?» Тож Мутталіб негайно поїхав до Медини і привіз свого небожа Шайбу до Мекки. Тим, хто на вулицях Мекки питав, що це за дитина, він казав: «Це мій раб». Відтоді Шайбу стали називати Абдульмутталібом, що означає «раб Мутталіба».12

«Сину мій! Цей нур, що сяє на твоєму чолі, — це нур останнього Пророка, Хазрат Мухаммада. Передай цей нур чистим і цнотливим жінкам, які вірують в Аллаха, і заповідай те саме своєму синові!» Адам алейхіссалям

Абдульмутталіб жив у свого дядька Мутталіба аж до його смерті. Від його благословенного тіла линув запах мускусу. На його чолі сяяв нур хабіба Аллаха таала Мухаммада алейхіссалям, і цей нур поширював навколо добро й благодать. Щоразу, коли наставала посуха і не було дощу, мекканці виводили його на гору Сабір і благали його помолитися Аллахові таала. Він нікому не відмовляв і просив в Аллаха таала дощу. Аллах таала заради нуру нашого улюбленого Пророка, що сяяв на його чолі, приймав його молитву і посилав рясний дощ. Так пошана і слава Абдульмутталіба зростали з кожним днем. Мекканці обрали його своїм провідником. Ніхто йому не перечив, а ті, хто опинявся під його проводом, знаходили спокій і безпеку. Тогочасні правителі теж визнавали чесноти й велич Абдульмутталіба. Лише іранський шах заздрив йому і явно й таємно плекав до нього ворожнечу. Абдульмутталіб був ханіфом, тобто мусульманином. Він сповідував релігію свого праотця Ібрахіма алейхіссалям13, Який ішов шляхом таухіду, вірував у буття і єдність Аллаха, не мав жодної іншої думки, крім Нього, і був ханіфом. Тому він ніколи не поклонявся ідолам і навіть не наближався до них.

Біля Кааби він молився Аллахові таала і поклонявся Йому.

Замзам

Одного разу якийсь чоловік сказав йому уві сні: «О Абдульмутталібе! Устань і викопай Тайїбу!» Наступного дня він сказав: «Устань і викопай Барру!» На третій день той самий чоловік знову звелів: «Устань і викопай Маднуну!» Сни не припинялися. На четвертий день, коли той самий чоловік сказав: «О Абдульмутталібе! Устань і викопай криницю Замзам!», Абдульмутталіб запитав: «Що таке Замзам? Де ця криниця?» Чоловік відповів: «Замзам — це вода, яка ніколи не меншає і дна якої неможливо досягти. Її вистачає для паломників, що приходять з усіх куточків світу. Вона забила там, де Джабраїл алейхіссалям ударив Своїм крилом. Це вода, яку Аллах таала створив для Ісмаїла алейхіссалям. Вона вгамовує спрагу спраглих. Вона насичує голодних і зцілює хворих. Я скажу тобі, де вона. Є місце, куди люди викидають рештки, коли приносять жертву. Коли ти будеш там, прилетить ворона з червоним дзьобом.

Вона дряпатиме дзьобом землю. Там, де дряпатиме ворона, ти побачиш і мурашник. Саме там і є Замзам»14.

Уранці Абдульмутталіб узяв із собою свого сина Харіса, пішов до Кааби і почав напружено чекати. Невдовзі, як і було сказано уві сні, прилетіла ворона з червоним дзьобом, сіла біля ями і почала дзьобати землю. Під нею показався мурашник. Абдульмутталіб із сином негайно почали там копати. Через деякий час показалося гирло криниці. Побачивши це, Абдульмутталіб почав виголошувати такбір: «Аллаху акбар, Аллаху акбар!»

Курайшити, які від самого початку уважно стежили за розкопуванням криниці, сказали йому: «О Абдульмутталібе! Це криниця нашого праотця Ісмаїла. Ми теж маємо на неї право. Ти мусиш зробити нас учасниками цієї справи!» Абдульмутталіб одразу відмовив і відповів: «Ні! Ця справа — обов’язок, дарований тільки мені». Тоді курайшити сказали: «Ти сам. У тебе немає нікого, крім твого єдиного сина. Ти не зможеш у такий спосіб протистояти нам!»

Криниця Замзам була навпроти

кута Хаджар аль-Асвад у Масджид аль-Харам. Вона мала кам’яне кільце. Підлога була мармурова і мала нахил до стін. Абдулхамід хан I звелів збудувати криницю так, щоб вода не просочувалася. Цей гарний витвір мистецтва, що був цінною історичною пам’яткою, було зруйновано в 1963 році. Гирло криниці й кілька метрів довкола нього опустили на кілька метрів під землю. Потім її повністю закрили і виклали мармуром. Тепер криниці не видно.

Він глибоко засмутився, бо вони глузували з нього через те, що він самотній. Він підніс руки до неба і благав Аллаха таала: «О мій Господи! Даруй мені десять синів. Якщо Ти приймеш мою молитву, я принесу одного з них у жертву біля Кааби»15.

Абдульмутталіб подумав, що копання стає небезпечним і може закінчитися жорстокими сутичками. Тому він припинив копати і спробував дійти згоди.

Він запропонував, щоб справу розсудив третейський суддя. Зрештою вони погодилися, що розв’язок знайде один віщун у Дамаску. Разом із групою найзнатніших мужів Курайшу вони вирушили в дорогу. Дорогою караван не зміг іти далі через брак води й нестерпну спеку. Хоча єдиним їхнім бажанням було знайти воду, посеред розпеченої пустелі це було неможливо.

Коли всі вже втратили надію, Абдульмутталіб гукнув: «Сюди! Сюди! Збирайтеся! Я знайшов воду, якої вистачить і вам, і вашим тваринам». Коли Абдульмутталіб, що носив благословенний нур Мухаммада алейхіссалям, шукав воду, нога його верблюда зачепилася за великий камінь, і коли камінь зрушив з місця, з-під нього забила вода. Усі збіглися.

Вони напилися. Угамувавши спрагу, вони знову набралися сил.

Курайшити, яким стало соромно перед великодушністю Абдульмутталіба, сказали: «О Абдульмутталібе! Тепер нам більше нічого заперечити тобі. Ти найгідніший того, щоб відкопати криницю Замзам. Ми більше не сперечатимемося з тобою про цю справу. Тепер уже немає потреби йти до третейського судді. Ми повертаємося додому», — і вирушили назад до Мекки. Заради нуру, що сяяв на його чолі, Абдульмутталіб удостоївся честі відкопати криницю Замзам.16

«Замзам насичує голодних і зцілює хворих» Хадис шаріф

Син, якого мали принести в жертву

Після того як Абдульмутталіб відкопав криницю Замзам, його честь і слава стали ще більшими. Минали роки. Джанаб аль-Хакк прийняв його щиру молитву і дарував йому, крім Харіса, ще десять синів і шість дочок. Сини звалися: Кусам, Абу Лахаб, Абдулькааба, Хаджль, Зубайр, Абу Таліб, Абдуллах, Гайдак, Дірар і Мукаввім (Хамза й Аббас тоді ще не народилися). Дочки звалися: Сафія, Атіка, Умм аль-Хакім Байда, Барра, Умайма й Арва. З усіх своїх дітей Абдульмутталіб найбільше любив Абдуллаха. Бо нур, що був на його власному чолі, почав сяяти на чолі Абдуллаха.

Одного разу йому сказали уві сні: «О Абдульмутталібе! Виконай свою обітницю!»

Уранці Абдульмутталіб приніс у жертву барана. Уночі йому наснилося, що йому велять принести в жертву щось більше за барана. Уранці він приніс у жертву корову. Уві сні йому знову звеліли принести в жертву щось більше за це. Він запитав, що ж більше за це. Тоді йому сказали: «Ти пообіцяв принести в жертву одного зі своїх синів, якщо матимеш десятьох синів. Виконай свою обітницю!»

Наступного дня Абдульмутталіб зібрав своїх дітей і розповів їм про молитву, яку проказав багато років тому. Потім він сказав синам, що мусить принести одного з них у жертву. Жоден із синів не став йому перечити. Навпаки, вони дали свою згоду й сказали: «О батьку наш! Виконай свою обітницю! Ти вільний чинити, як хочеш». Абдульмутталіб кинув жереб. Жереб випав на Абдуллаха, найулюбленішого сина Абдульмутталіба, того, хто носив нур Хабіба Аллаха таала Мухаммада алейхіссалям. Абдульмутталіб на мить захитався, і його очі наповнилися сльозами. Він мусив дотримати обітниці, яку дав Аллахові таала. Він узяв в одну руку ніж, а в другу — свого любого сина Абдуллаха і прийшов до Кааби, щоб виконати обітницю, дану своєму Господові. Батько, заливаючись сльозами, приготував усе, щоб принести Абдуллаха в жертву. Тим часом найзнатніші мужі Курайшу з подивом стежили за тим, що відбувалося.

Серед них дядько Абдуллаха по матері сказав: «О Абдульмутталібе! Зупинися! Ми ніколи не погодимося, щоб ти зарізав цього свого сина. Якщо ти це зробиш, це стане звичаєм серед курайшитів. Кожен обіцятиме принести в жертву свого сина і різатиме його. Не подавай такого прикладу! Здобудь удоволення свого Господа в інший спосіб!» Потім він запропонував: «Запитай віщуна, нехай він покаже тобі вихід».

Після цих слів Абдульмутталіб пішов до віщуна на ім’я Кутба (або Саджак), який жив у Хайбарі, і розповів йому про цю справу. Віщун запитав: «Скільки у вас становить викуп за кров людини?» Отримавши відповідь, що десять верблюдів, він сказав: «Киньте жереб між десятьма верблюдами і вашим сином. Якщо жереб випаде на вашого сина, додайте ще десять верблюдів і кидайте жереб так доти, доки він не випаде на верблюдів».

Абдульмутталіб негайно повернувся до Мекки і зробив так, як сказав віщун. Він кидав жереб знову і знову, щоразу додаючи по десять верблюдів. Щоразу жереб випадав на Абдуллаха. Але коли кількість верблюдів досягла ста, жереб випав на верблюдів. Для певності він кинув жереб ще двічі. Обидва рази він випав на верблюдів. Абдульмутталіб приніс верблюдів у жертву, виголошуючи такбір: «Аллаху акбар! Аллаху акбар!» Ні він, ні його сини не взяли собі нічого з м’яса. Усе м’ясо він роздав бідним.17

Ще від часів Адама алейхіссалям існує й подія з жертвоприношенням Ісмаїла алейхіссалям. Оскільки Його родовід сягає Ісмаїла алейхіссалям, наш Володар Пророк сказав: «Я — син двох жертв»18.

Його батько, Хазрат Абдуллах

Коли народився Абдуллах, що носив нур нашого Пророка Мухаммада алейхіссалям, Володаря обох світів, люди Писання (невіруючі, що мають небесну книгу, — юдеї та християни) сповіщали одне одному: «У Мецці народився батько Пророка останніх часів (ахіразаман)». Сини Ісраїля мали в себе вовняну джуббу, що належала Пророкові Ях’ї (Іванові) алейхіссалям. Він був у ній, коли загинув мучеником, і на ній була Його благословенна кров. У їхніх книгах було написано: «Коли ця кров стане свіжою і почне капати, народиться батько Пророка ахіразамана (останніх часів)». Побачивши цю ознаку, люди Писання зрозуміли, що Абдуллах народився. Хоча вони заздрили і багато разів намагалися його вбити, Аллах таала оберігав Абдуллаха заради нуру, що був на його чолі.

Коли Абдуллах досяг повноліття, він став видатною особою і завдяки своїй добрій вдачі, і завдяки своїй вродливій зовнішності. Особливо коли йому сповнилося вісімнадцять років, його краса стала легендарною. Нур на його чолі сяяв, мов сонце; дівчата, які його бачили, мимоволі закохувалися в нього. Чутка про його красу дійшла аж до Єгипту.

Звідусіль, і зблизька, і здалеку, люди почали змагатися, щоб віддати за нього своїх дочок. Багато правителів приходило до Абдульмутталіба і пропонувало своїх дочок за його сина. Вони казали, що готові на будь-яку жертву заради цього. Так майже двісті дівчат прибули до Мекки і просили, щоб їм дозволили вийти заміж за Абдуллаха. Але Абдульмутталіб кожній із них тактовно відмовляв.

Адже Абдульмутталіб шукав найвихованішу, найшляхетнішу і найвродливішу дівчину, яка була б ханіфкою, тобто мусульманкою, і вірною релігії предків, якої вони дотримувалися ще від часів Ібрахіма алейхіссалям.

Коли сини Ісраїля зрозуміли, що Пророк останніх часів, про Якого сказано в їхній книзі, походитиме не з їхнього народу, вони через заздрість поклялися вбити Абдуллаха. Вони послали до Мекки сімдесят озброєних чоловіків, щоб це зробити. Ті почали чекати слушної нагоди. Нарешті одного дня, коли Абдуллах вийшов за місто, вони, гадаючи, що їх ніхто не бачить, вихопили мечі й накинулися на нього. З хікмат аль-ілях19 того дня Вахб ібн Абд аль-Манаф, один із родичів Абдуллаха, був на полюванні з кількома друзями. Тієї самої миті вони побачили, як сини Ісраїля накинулися на Абдуллаха. Оскільки він був їхнім родичем, вони вирішили допомогти йому. Але супротивників було надто багато. Було ясно, що вони програють. Зрештою вони вирішили спробувати вмовити нападників. Коли вони наблизилися до них, то побачили багатьох вершників на вороних конях, з мечами в руках, не схожих ні на кого в цьому світі; вони блискавично з’явилися з незримого світу, з вигуками такбіру напали на синів Ісраїля, перебили їх усіх і зникли. Вахб був вражений і зрозумів, як Аллах таала оберігає Абдуллаха і яку цінність той має в Нього.

Повернувшись додому, він розповів дружині, що сталося. Обоє погодилися, що Абдуллах — гідна пара для їхньої дочки, і вирішили віддати йому за дружину свою дочку Аміну.

«Я — син двох жертв» Хадис шаріф

Абдульмутталіб чув про красу, цнотливість і богобоязливість Аміни, дочки Вахба, старійшини племені Бану Зухра. Вони були й родичами: їхні родоводи сходилися кілька поколінь тому. Він пішов до дому Вахба, щоб посватати цю дівчину за свого сина Абдуллаха. Коли він попросив дочку Вахба для сина Абдуллаха, Вахб сказав: «О сину мого дядька! Ми отримали цю пропозицію раніше за тебе», — і розповів йому про подію, свідком якої був, а потім додав: «Мати Аміни бачила сон. Вона розповідає, що до нашого дому ввійшов нур і його світло наповнило землю й небеса. А цієї ночі і я побачив уві сні нашого праотця Ібрахіма алейхіссалям. Він сказав: „Я поєднав шлюбом Абдуллаха, сина Абдульмутталіба, і твою дочку Аміну. Прийми це й ти!“ Від самого ранку я перебуваю під враженням цього сну. Я все думав, коли ж ви прийдете». Почувши ці слова, Абдульмутталіб промовив: «Аллаху акбар! Аллаху акбар!»

Зрештою він одружив свого сина Абдуллаха, якому було 18 років, з дочкою Вахба Аміною, якій було 14 років. Існують і інші перекази про шлюб Аміни й Абдуллаха.20

Його благословенний нур переходить до Його матері

Коли благословенний нур нашого Володаря Сарвар аль-аляма (саллаллаху алейхі ва саллям) перейшов до Його матері, дикі звірі й птахи сповіщали одне одному радісну звістку, кажучи:

«Володар Усесвіту, Який ушанує землю Своїм приходом, уже близько; Він — амін21 землі, сонце часу». Тієї ночі всі ідоли в Каабі впали обличчям до землі. Шайтани (дияволи) стали безсилими й нездатними чинити свої діла. Ангели розтрощили трон Ібліса (ватажка шайтанів) і кинули його в море, а Ібліса карали й мучили сорок днів. Потім він утік, видерся на Джабаль (гору) Абу Кубайс і зчинив страшний крик. Усе військо Ібліса, почувши його крик, зібралося довкола нього. Він сказав їм: «Горе вам, нещасні! Народження Мухаммада алейхіссалям близько. Відтепер Лат і Узза вже не будуть предметом поклоніння. Нур таухіду пошириться по всьому всесвіту». Тієї ночі всі чаклуни й віщуни стали нездатні робити своє діло. Віщування припинилися. Їхнє чаклунство втратило силу. Тієї ночі ті, хто був на землі, почули голос з неба: «Наближається час, коли прийде Пророк останніх часів із тисячами благ і добрих діл».

На той час у Мецці був голод. Дощу не було вже кілька років. На деревах не було жодного зеленого листка, і не видно було й сліду врожаю. Люди потрапили в скруту і не знали, що робити. Після того як благословенний нур нашого улюбленого Пророка перейшов від Хазрат Абдуллаха до Хазрат Аміни, випало стільки дощу і вродило стільки врожаю, що той рік назвали «роком достатку». Протягом дев’яти місяців, поки Хазрат Аміна була вагітна нашим Пророком, вона не зазнала ні болю, ні мук.

Коли наша мати Аміна була на другому місяці вагітності, її чоловік Абдуллах поїхав торгувати до Дамаска. Дорогою додому він захворів. Він помер у віці вісімнадцяти або двадцяти п’яти років у Дар ан-Набіга, поблизу Медини, у своїх дядьків по матері, синів Наджжара22. Коли ця звістка дійшла до Мекки, усе місто поринуло в скорботу.23

«Коли батько нашого Володаря Пророка Абдуллах помер до народження сина, ангели сказали: „О наш Господи! Твій Расул залишився сиротою без батька“» Абдуллах ібн Аббас (радіяллаху анхума)

Абдуллах ібн Аббас (радіяллаху анхума), один з Асхабів аль-кірам, переказав: «Коли батько нашого Володаря Пророка Абдуллах помер до народження сина, ангели сказали: „О наш Господи! Твій Расул залишився сиротою без батька“. Аллах таала сказав: „Я — Його охоронець і помічник“».

Аміна-хатун тяжко журилася, коли помер її чоловік. Вона висловила скорботу через його смерть у вірші:

У найнесподіванішу мить забрала його смерть,
А був він такий щедрий і такий милосердний.

Подія зі слоном

Подія зі слоном

До народження Расул аль-акрама (саллаллаху алейхі ва саллям) залишалося близько двох місяців. Тоді сталася подія зі слоном. Абраха, намісник Абіссинського царства в Ємені, хотів не допустити, щоб натовпи людей звідусіль відвідували Каабу, і з допомогою візантійського імператора звелів збудувати в Сані велику церкву, яку назвали «Кулайс». Він хотів, щоб люди відвідували цю церкву. Але оскільки араби здавна відвідували Каабу, вони не виявили до церкви жодної пошани. Вони дивилися на неї зневажливо. Один із них навіть осквернив церкву.

Ця подія розлютила Абраху, і він вирішив зруйнувати Каабу. Для цього він спорядив велике військо і рушив на Мекку. Коли військо Абрахи наблизилося до Мекки, воно почало грабувати майно курайшитів. Вони захопили двісті верблюдів Абдульмутталіба. Абдульмутталіб пішов до Абрахи і попросив повернути йому верблюдів. Абраха сказав: «Я прийшов сюди, щоб зруйнувати вашу святу Каабу. А ти не хочеш її захищати, а хочеш лише своїх верблюдів?»

Абдульмутталіб сказав: «Я — власник цих верблюдів. А в Кааби, звісно, теж є свій Власник. Він її захистить». Абраха сказав: «Немає нікого, хто міг би захистити її від мене!» — повернув Абдульмутталібові верблюдів і відпустив його. Потім він наказав своєму війську рушати на Каабу. У війську Абрахи був слон на ім’я «Махмуда». Вірили, що коли він іде попереду війська, вони здобудуть перемогу. Нукайль ібн Лебіб, один із проводирів Абрахи, нахилився до вуха великого слона і сказав: «О Махмудо, дім, який ти йдеш руйнувати, — це дім Аллаха таала. Негайно стань на коліна! Не йди далі! Інакше загинеш!» Коли Абраха спрямував його до Кааби, цей слон став на коліна і не хотів іти. Але коли його повертали до Ємену, він біг щодуху.

Так військо Абрахи не змогло наблизитися до Мекки й напасти. Аллах таала послав на них зграю птахів, що звуться абабіль, тобто гірські ластівки. Кожен із цих птахів ніс три камінці завбільшки з нут або сочевицю: один у дзьобі і два в лапах. Вони скидали їх на військо Абрахи. Камінці проходили прямовисно крізь воїнів і пробивали їх від голови донизу. Кожен воїн, у якого влучав камінь, одразу помирав. Як сказано в аяті аль-каріма, військо стало немов поїдене листя колосся. Побачивши це, Абраха хотів утекти. Але не зміг. Він був головною ціллю камінців, і вони влучили в нього. Коли він утікав, його тіло шматками відпадало від нього, і він помер. Про цю подію розповідається в сурі аль-Філ Корану аль-карім, за змістом: «(О Мій Расуле!) Хіба Ти не бачив, як Твій Господь учинив із власниками слонів (військом Абрахи, спорядженим слонами, яке хотіло зруйнувати Каабу)? Хіба Він не обернув їхньої підступності (зруйнувати Каабу) на ніщо? Він послав на них птахів зграями. Кожен із птахів кидав на них камінці з глини, випаленої у вогні. Зрештою Аллах таала знищив їх, зробивши їх подібними до поїденого міллю листя колосся. (Він перетворив їх на листя колосся, погризене й посічене черв’яками.)»24

«Я — власник цих верблюдів. У Кааби теж є свій Власник. Він її захистить» Шайбату ль-Хамд

Культурні центри Аравії та сусідніх земель