ЗАВОЮВАННЯ ХАЙБАРА
У сяйливій Медині були юдеї, які зовні були мусульманами, а насправді — мунафіками. Ще до того, як Расулюллах саллаллаху алейхі ва саллям переселився до Медини, мешканці Медини зробили своїм ватажком Абдуллаха ібн Убая ібн Салула. Вони навіть дали йому корону, прикрашену коштовним камінням. Коли Расулюллах саллаллаху алейхі ва саллям прибув до Медини, мешканці Медини всім серцем почали виявляти нашому улюбленому Пророкові шану й прихильність і пішли за Ним. Ібн Салул залишився в кутку, нікому не потрібний. На нього більше не зважали. Тоді Ібн Салул доклав усіх зусиль, щоб убити Расулюллаха саллаллаху алейхі ва саллям або завдати Йому страждань. Одного дня юдеї зібралися в нього й склали щодо цього певні плани. Вони попросили допомоги в Лабіда ібн Асіма. Лабід сказав: «У такому-то кварталі живе стара жінка на ім’я Хайра. Вона дуже вправна в чаклунстві. Знайдіть її». Вони знайшли цю прокляту жінку й дали їй тисячу дирхамів золота й десять сувоїв тканини. Вони сказали: «Якщо ти занапастиш Мухаммада, ми дамо тобі набагато більше». Стара встромила в голубеня голки, позав’язувала на нитках вузли й обмотала ними голубеня. Вона поклала його в занедбану криницю за межами Медини й закрила її отвір. Наш Володар Пророк захворів. Його тіло стало нерухомим. Йому давали різні ліки, але вони не допомагали. Цей стан тривав дев’ять днів.
Тоді прийшов Джабраїл алейхіссалям і розповів, у чому річ. Расулюллаха саллаллаху алейхі ва саллям повели туди. Він відкрив криницю й дістав голуба. Але розв’язати вузли на нитках було неможливо. Джабраїл алейхіссалям приніс сури Муаввізатайн (Фалак і Нас). Він сказав: «О Мухаммаде алейхіссалям! Прочитай ці сури над вузлами». Наш Володар Пророк почав читати ці сури. З кожним аятом, який Він читав, розв’язувався один із вузлів і виходила одна з голок. Коли Він дочитав сури (11 аятів обох сур) до кінця, усі вузли розв’язалися. Расулюллах цілком одужав від хвороби й повернув собі здоров’я. Після цього Він звелів привести тих проклятих людей і докорив їм. Мешканці Медини так покарали їх, що вони загинули. Юдея Лабіда теж схопили й привели до нашого Володаря Расулюллаха. Коли наш Володар Пророк запитав його: «Навіщо ти це замовив?» — той відповів: «Через свою любов до золота!» Деякі з Асхабів аль-кірам сказали: «О Расулюллах! Якщо Ти дозволиш, ми відрубаємо голову цьому юдеєві!» Але наш улюблений Пророк, Який ніколи нікого не карав заради Себе особисто, не дозволив його вбити й сказав: «Божественна кара, якої він зрештою зазнає, суворіша».1 Коли юдеїв вигнали з Медини, вони пішли в північні краї Аравії. Деякі з них залишилися в Хайбарі й оселилися там. Інші пішли до Дамаска, що лежав на півночі. Їх вигнали з їхніх домівок за те, що вони задумали замах на нашого Володаря Расулюллаха. Але ненависть, жадоба й мстивість, які вони плекали проти мусульман, ніколи не згасали — ба навіть посилювалися з кожним днем. Вони хотіли якнайшвидше покласти край життю Хабіба Аллаха таала, Султана Всесвіту, і знищити релігію ісламу.
Деякі з їхніх провідників сказали: «Ходімо до племені Гатафан і попросімо допомоги, і воюймо разом із ними проти мусульман!» Інші сказали: «Покличмо на допомогу також юдеїв Фадаку, Тайми й Ваді аль-Кура, нападімо на місто мусульман, перш ніж вони нападуть на нас, і помстімося, як тільки зможемо!» Юдеї Хайбару прийняли ці слова й покликали на допомогу навколишні юдейські племена та плем’я Гатафан. Лише від гатафанців прибуло дуже багато добірних воїнів, і вони почали приготування в Хайбарі. Поки вони займалися цими приготуваннями, Володар світів саллаллаху алейхі ва саллям дізнався про становище юдеїв. Він негайно послав Хазрат Абдуллаха ібн Раваху разом із трьома сахабами до Хайбару, щоб дізнатися, що там відбувається. Абдуллах ібн Раваха та троє його товаришів швидко прибули до Хайбару. Це було багате місто з вісьмома міцними фортецями, кількома меншими укріпленнями, родючою землею й численними виноградниками та садами. Хазрат Абдуллах послав одного зі своїх товаришів до фортеці Шікк, другого — до фортеці Катіба, а третього — до фортеці Натат. Сам він увійшов до іншої фортеці. Три дні вони зблизька вивчали становище юдеїв і їхні приготування до війни. Через три дні вони зустрілися в умовленому місці, швидко прибули до Медини й докладно розповіли нашому Володареві Пророкові про приготування.
Наш улюблений Пророк звелів Своїм Асхабам якнайшвидше приготуватися. Він вирішив виступити на Хайбар, щоб не дати юдеям напасти на Медину аль-Мунаввару. Почувши про це рішення, юдеї Медини занепокоїлися. Щоб підірвати дух мусульман, вони казали: «Клянемося, якби ви бачили фортеці Хайбару й хоробрих воїнів, що там зібралися, ви ніколи не ступили б туди! … Фортеці з високими вежами на вершинах гір захищають хоробрі мужі в обладунках. Їм на допомогу прийшли тисячі воїнів з околиць! … Хіба можете ви завоювати Хайбар?! …» На це героїчні сахаби казали: «Аллах таала пообіцяв Своєму Хабібові завоювання Хайбару», — і давали зрозуміти, що ніколи не боятимуться юдеїв. Ця рішучість Асхабів ще більше засмучувала й непокоїла юдеїв. Абдуллах ібн Убай, ватажок мунафіків, поспіхом послав звістку до Хайбару, кажучи: «Мухаммад іде на вас із невеликим військом. Боятися нема чого, але будьте обачні й перенесіть своє майно до фортець. Вийдіть із фортеці й зустріньте їх!» Асхаби аль-кірам завершили приготування, попросили в родин прощення, попрощалися й зібралися довкола нашого Володаря Пророка. Їх було двісті вершників і тисяча чотириста піших воїнів. Під проводом свого улюбленого Пророка вони були готові поширювати релігію Аллаха таала, вести джихад і досягти ступеня шахіда. Тим часом бачили, як деякі жінки просили в нашого Володаря Пророка доручень на війні: готувати їжу для Асхабів аль-кірам, доглядати хворих і поранених, перев’язувати рани, готувати ліки й робити все інше, що вони могли. Наш Володар Расулюллах виявив до них милосердя й не позбавив їх цього савабу. Так до муджахідів приєдналися двадцять жінок-муджахідок на чолі з благословенною дружиною нашого улюбленого Пророка Хазрат Умм Саламою.2
Расул аль-акрам (саллаллаху алейхі ва саллям) залишив Хазрат Сібу з племені Гіфар Своїм намісником у Медині, а потім звелів виступати на Хайбар. (Переказують також, що намісником був Нумайла ібн Абдуллах.) Похід почався з такбіру. Сахаби, які з різних причин не могли взяти участі у війні, і ті, кому не дозволили, бо вони були надто юні, з тугою дивилися на нашого Володаря Пророка й на своїх хоробрих батьків, дідів, дядьків по батькові, дядьків по матері й старших братів і проводжали їх такбіром і молитвами.
«Фортецю Хайбар буде завойовано руками Алі ібн Абі Таліба» Хадис шаріф
Календар показував місяць Мухаррам сьомого року після Хіджри. Священний стяг нашого Володаря Пророка ніс Хазрат Алі, а правим крилом командував Хазрат Умар.3 Над лівим крилом Він поставив іншого сахабі. Похід ішов радісно. Поети своїми віршами хвалили Аллаха таала за благодіяння, які Він дав, виголошували салавати нашому улюбленому Пророкові й прославляли шляхетних Асхабів. А сахаби, наче йшли на свято, сповнювали все довкола гомоном, кажучи всі разом: «Аллаху акбар! Аллаху акбар! Ля іляха іллаллаху валлаху акбар!»
На кожному привалі Султан Всесвіту молився: «О мій Аллаху! Я шукаю в Тебе захисту від тривоги за майбутнє й журби за минулим, від безсилля й лінощів, від скупості, боягузтва й боргу, що згинає спину, і від того, щоб жорстокі й несправедливі люди взяли наді мною владу!»
Коли вони наблизилися до Хайбару, побачили, що наш улюблений Пророк (алейхіссалям) зупинив Своїх Асхабів. Він підніс руки й почав молитися: «О мій Аллаху, Господи небес і того, що вони затіняють! О мій Аллаху, Господи земель і того, що на них! О мій Аллаху, Господи шайтанів і тих, кого вони звели з пуття! О мій Аллаху, Господи вітрів і того, що вони здіймають! Ми просимо в Тебе добра й користі цього краю, добра й користі людей, які живуть у цьому краї, і добра й користі всього, що є в цьому краї. І шукаємо в Тебе захисту від зла цього краю, від зла людей і від зла всього, що в ньому є!»
З уст сахабів лунало: «Амін, амін». Потім Він сказав Своїм Асхабам: «Ідіть уперед, кажучи: „Бісмілляхіррахманіррахім“».
Асхаби аль-кірам довкола нашого Володаря Расула аль-акрам знову рушили вперед. Вони підійшли до фортеці Натат, однієї з найміцніших фортець Хайбару.
Там вони розбили свою ставку. Був вечір. Шляхетним звичаєм нашого Володаря Расулюллаха було не нападати, доки не настане ранок, і спершу закликати до ісламу. Якщо пропозиції не приймали, починалася війна. Тому Асхаби аль-кірам чекали ранку. Ніхто з юдеїв не помітив, що прийшло військо ісламу. Провівши ранковий намаз, Володар Всесвіту завершив приготування й повів муджахідів. Двісті вершників і тисяча чотириста піших воїнів упорядкованими рядами наблизилися до фортеці Натат. Саме тоді юдеї вийшли з фортеці, щоб працювати на своїх виноградниках, у садах і на полях, і, раптом опинившись віч-на-віч із мусульманськими воїнами, розгубилися.
Вони сказали: «Клянемося, це Мухаммад (алейхіссалям) і Його військо! …» — і кинулися тікати назад. Побачивши їх такими, наш улюблений Пророк сказав: «Аллаху акбар! Аллаху акбар! Хайбар загинув», — і тричі повторив ці благословенні слова. Наш Володар Пророк (саллаллаху алейхі ва саллям) дав знати юдеям, що вони мають або стати мусульманами, або здатися й платити харадж і джизью (податок, який ісламська держава стягує зі своїх підданих-немусульман), інакше буде війна й кровопролиття. Юдеї пішли до Салляма ібн Мішкама, одного з визначних юдеїв, і розповіли йому, як стоять справи. Саллям підбурив їх до бою, сказавши: «Раніше я казав вам виступити проти Мухаммада, але ви не захотіли. То хоч тепер не зволікайте з боротьбою проти Нього. Померти, борючись із мусульманами, краще, ніж залишитися живими без родичів і друзів». Юдеї поспіхом зібрали своїх жінок і дітей у фортеці Катіба, свої припаси — у Наїмі, а своїх воїнів — у фортеці Натат.
На пропозицію війська ісламу стати мусульманами юдеї відповіли стрілами. Муджахіди прийняли стріли на свої щити. За велінням нашого улюбленого Пророка луки було натягнуто, і під вигуки «Аллаху акбар! …» на юдеїв у вежах фортеці полетіли стріли. Тепер війна почалася. З одного боку билися Султан Всесвіту та Його героїчні Асхаби — щоб поширити іслам і щоб юдеї стали мусульманами й урятувалися від Джаханнаму. З другого боку стояли юдеї, які не приймали жодної поради, які за кожної нагоди прагнули вдарити мусульман у спину й уперто не бажали бачити істини. Побачивши, що останній Пророк вийшов не з їхнього народу, вони через заздрість не захотіли визнати Його. Ще з Його дитинства вони вдавалися до всіх хитрощів, які тільки могли вигадати, щоб занапастити нашого улюбленого Пророка, але завдяки захистові Аллаха таала нічого не змогли вдіяти.
Понад десять тисяч юдейських воїнів стріляли в тисячу шістсот шляхетних муджахідів. Асхаби аль-кірам захищалися щитами від цих стріл, що летіли одна за одною, і щоразу, коли випадала нагода, пускали назад у юдеїв стріли, що впали на землю. Проте декілька сахабів було поранено.
Тим часом побачили, як Хазрат Хаббаб ібн Мунзир із великою шаною підійшов до нашого Володаря Хабібуллаха. Він запитав: «Нехай моє життя буде пожертвою за Тебе, о Расулюллах! Чи не слід нам розбити нашу ставку в іншому місці?» Наш Володар Пророк сказав: «Іншаллаху таала, перенесемо її, коли настане вечір!» Муджахіди опинилися в межах досяжності стріл. Стріли, які юдеї пускали з фортеці, долітали аж до тилів ісламської ставки.4 Того дня бій стрілами тривав аж до вечора. Близько п’ятдесяти сахабів було поранено випущеними стрілами. Коли настав вечір, Хазрат Мухаммадові ібн Масламі доручили знайти нове місце для ставки. Коли він повідомив, що місце, яке називалося Раджі, придатне, ісламську ставку перенесли туди.
«Ми, пророки, не залишаємо спадку. Те, що ми залишаємо, стає садакою для бідних» Хадис шаріф
Газва Хайбар
Поранених почали лікувати.5 Наступного дня героїчні Асхаби, які висунулися до Натату, билися аж до вечора. Облога тривала й на третій, четвертий і п’ятий день. Юдеї весь час трималися в обороні. У ті дні нашого улюбленого Пророка охопив сильний головний біль, і два дні Він не міг бути серед муджахідів. Першого дня Він віддав прапор Хазрат Абу Бакрові, другого — Хазрат Умарові. Обидва дуже запекло билися з юдеями на чолі Асхабів аль-кірам, але здобути фортецю не вдалося. Тим часом побачили, що юдеї, які набралися більше відваги, відчинили ворота фортеці й перейшли в наступ. Тепер почався рукопашний бій. Битва дуже розпалилася. Щоразу, коли наш Володар Пророк казав Своїм Асхабам: «Виголошуйте такбір: Аллаху акбар! Аллаху акбар!» — вони з любов’ю й запалом рубали ворога під вигуки такбіру. Якоїсь миті шахідом став Махмуд, брат Мухаммада ібн Маслами. Запеклі бої тривали до вечора.
Наступного дня з фортеці вийшов Мархаб, один із найславетніших воєначальників Хайбару, закутий у повну броню. Це був сильний і кремезний чоловік, наче велетень. Досі жоден воїн не зміг його здолати. Він обернувся до муджахідів і почав хвалитися: «Я — Мархаб, відомий своєю відвагою та хоробрістю!» Поки він так хвалився, побачили, як із-поміж сахабів уперед вийшов один муджахід. Він гукнув Мархабові: «А я — Амір, що не боїться кидатися в найстрашніші й найзапекліші бої!» — і негайно став перед ним. Велетень Мархаб щосили вдарив Хазрат Аміра своїм мечем, на якому було написано: «Кого торкнеться — той загине!» Хоробрий Амір миттю підняв щит. Коли широкий меч ударився об щит, пролунав гучний дзвін, і меч застряг у щиті.
Хазрат Амір, шукаючи захисту в Творця, вигукнув: «О Аллаху!» — і рубонув мечем по закутих у броню ногах Мархаба. Щойно меч торкнувся сталевої броні, він відскочив і влучив у ногу самого сахабі. Сильний відбій перерубав артерію на нозі Хазрат Аміра. Асхаби аль-кірам підбігли, підхопили Аміра на руки й понесли до головного табору, щоб лікувати. Але там Амір (радіяллаху анх) досяг смерті шахіда й полинув до піднесеного Джаннату.6
Бій тривав з усією силою. Надвечір наш улюблений Пророк запропонував гатафанцям-багатобожникам, які прийшли з чотирма тисячами воїнів на допомогу юдеям і вступили у війну, вийти з неї й повернутися до своєї країни. Якщо вони так зроблять, Він пообіцяв дати їм річний урожай фініків Хайбару. Але гатафанці відхилили цю пропозицію. Тоді Володар світів (саллаллаху алейхі ва саллям) звелів Своїм Асхабам провести ніч довкола фортеці, де перебували гатафанці. Гатафанці дуже боялися, що муджахіди нападуть уночі, і не могли заснути. Тієї ночі якийсь голос, невідомо звідки, сповістив, що на землю гатафанців здійснено набіг і що їхні родини й майно захоплено. Це повторилося тричі, і всі гатафанці слухали це з великим жахом. Їхній воєначальник Уяйна теж тричі почув той самий голос і перед самим світанком забрав своїх воїнів, поспіхом покинув Хайбар і подався додому. Уранці юдеї здивувалися, що гатафанці без жодної причини покинули Хайбар, і втратили надію. Вони гірко шкодували, що покликали їх на допомогу.
«Того дня, коли ми здобули фортецю Хайбар, Расулюллах (саллаллаху алейхі ва саллям) заборонив їсти м’ясо свійських ослів і брати жінку через нікях мута» Хазрат Алі (радіяллаху анх)
Героїзм Хазрат Алі
І того дня під Хайбаром точилися запеклі бої, але фортецю не здобули. Увечері Султан Всесвіту сповістив радісну звістку, сказавши: «Завтра я віддам прапор такому героєві, який любить Аллаха таала та Його Расула і якого Аллах таала та Його Расул теж люблять. Аллах таала дасть здобути фортецю його рукою!»
Тієї ночі Асхаби аль-кірам схвильовано чекали ранку. Кожен із них сподівався, що прапор віддадуть саме йому, і просив про це Аллаха таала. Хазрат Білал аль-Хабаші своїм щемким і прекрасним голосом прокликав азан до ранкового намазу. Поки лунав азан, усіх охоплювали особливе хвилювання й радість; цією божественною радістю неможливо було насититися. Провівши ранковий намаз для Своїх Асхабів, наш улюблений Пророк підвівся. Він звелів принести благословенний прапор ісламу. Поки несли священний (мукаддас) прапор, Асхаби аль-кірам стояли й чекали, напружено зосереджені, сповнені нетерпіння почути слова, які мали зійти з благословенних уст нашого улюбленого Пророка.
Нарешті Володар світів сказав: «Клянуся Аллахом таала, Який ушанував Мухаммада пророцтвом, я віддам цей прапор героєві, який не знає, що таке втеча». Потім Він обвів Своїм благословенним поглядом Своїх Асхабів і запитав: «Де Алі?» Сахаби відповіли: «О Расулюллах! У нього болять очі». Наш Володар сказав: «Покличте його до мене». У ті дні Хазрат Алі захворів на очі й не міг їх розплющити. Пішли до нього, розповіли, як є, взяли його під благословенну руку й привели до Расулюллаха. Султан Всесвіту попросив Аллаха таала зцілити Хазрат Алі, змочив Свої благословенні пальці в роті й провів ними по його очах. Тієї ж миті біль повністю зник з очей Хазрат Алі. Наш Володар Пророк також помолився за нього, сказавши: «О мій Господи! Відверни від нього муки спеки й холоду!» Потім Він Своїми благословенними руками вдягнув на Хазрат Алі кольчугу, оперезав його Своїм власним мечем, дав йому білий прапор ісламу й звелів: «Бийся, доки Аллах таала не дарує тобі перемоги. Ніколи не обертайся назад!» Хазрат Алі сказав: «Нехай моє життя буде пожертвою за Тебе, о Расулюллах! Я битимуся з ними, доки вони не ввійдуть у релігію ісламу». Наш улюблений Пророк відповів: «Клянуся Аллахом, якщо Аллах таала через тебе наставить на правильний шлях бодай одну людину з них, це для тебе краще, ніж мати багато червоних верблюдів і віддати їх як садаку на шляху Аллаха таала».7
Коли Хазрат Алі з прапором у руці рушив до фортеці юдеїв, славні сахаби пішли за ним. Коли вони підійшли впритул до фортеці й прапор устромили біля підніжжя каменя, побачили, що ворота фортеці Натат відчиняються.
Вийшли ударні загони юдеїв. Це були добірні герої Хайбару. Кожен із них був одягнений у подвійну кольчугу й закутий у залізо. Побачили, як один із них пішов на Хазрат Алі й став перед ним до бою. Це був Харіс, брат Мархаба, якому не було рівних у хоробрості. Він блискавично напав. Поки дзвін двох сталевих клинків наповнював поле бою, побачили, як Зульфікар ударив, мов блискавка, і відтяв Харісові голову від тулуба. Тієї ж миті до неба знялися вигуки «Аллаху акбар! Аллаху акбар!» Почувши, що брата вбито, Мархаб зі своїми воїнами вирвався на поле бою й став перед Хазрат Алі. Він теж був у подвійній кольчузі. З двома мечами при поясі й зі своїм величезним тілом він скидався на велетня. В усій своїй люті він почав вихвалятися: «Я — Мархаб, що виривається вперед і хоробро б’ється, коли війни найзапекліші! Навіть ревучих левів я пробиваю наскрізь своїм списом чи своїм мечем!…»
Хазрат Алі (карамаллаху ваджхах ва радіяллаху анх) відповів: «Я такий чоловік, якому мати дала ім’я Хайдар (лев). Я — як грізний лев! Я той герой, що повалить тебе одним-єдиним ударом!»
Коли Мархаб почув від Хазрат Алі слово «Хайдар», його серце охопив страх. Адже тієї ночі уві сні його роздер лев. Чи не був це той самий лев, якого він бачив уві сні? Тим часом побачили, що велетень Мархаб кинувся в атаку, а Хазрат Алі прийняв удар на щит. Потім він, шукаючи захисту в Аллаха таала, сказав: «О Аллаху!…» — і з такою силою опустив Зульфікар на голову невірного, що той розсік надвоє товстий сталевий щит, який Мархаб тримав проти Зульфікара, і його сталевий шолом, і розколов йому голову від тім’я до потилиці. Побачили, як з його шиї ринула кров, і його величезне тіло впало на землю. Страшний звук Зульфікара було чути по всьому Хайбару. Наш Володар Пророк сказав: «Радійте! Тепер здобути Хайбар стало легко». Асхаби аль-кірам були сповнені захоплення хоробрістю Хазрат Алі, і небо відлунювало вигуками «Аллаху акбар! Аллаху акбар!…»
Запеклий бій тривав. Коли Асхаби аль-кірам з боями дійшли до воріт фортеці, один юдей ударив мечем по щиту Хазрат Алі. Щит упав на землю, але не було часу нахилитися й підняти його. Юдей, не бажаючи впустити нагоду, вихопив щит і втік. Лев Аллаха таала дуже засмутився через це. Розігнавши мечем Зульфікаром ворогів довкола себе, він вирішив зробити ворота фортеці своїм щитом. Він сказав: «Бісмілляхіррахманіррахім» — і вчепився в кільця величезних залізних воріт. Він вирвав завіси з мурів. Коли Хазрат Алі виривав ворота, фортеця здригнулася. Ці ворота, яких не змогли б зрушити з місця вісім–десять велетнів, Хазрат Алі зробив щитом в одній руці й почав битися. Ця неймовірна подія була муджизою (чудом) нашого улюбленого Пророка й караматом8 нашого володаря Хазрат Алі.
Ще шестеро найхоробріших воїнів юдеїв один за одним виходили проти нього. З дозволу Аллаха таала Хазрат Алі здолав їх усіх, а потім разом зі своїми героїчними друзями ввійшов до фортеці. Тепер бій точився всередині фортечних мурів. Невдовзі не лишилося нікого, хто міг би їм опиратися. Вони встромили прапор ісламу у фортеці. Так було здобуто Натат, наймогутнішу з фортець. Наш улюблений Пророк поцілував Хазрат Алі в очі й сказав: «За героїзм, який ти виявив, Аллах таала та Його Расул задоволені тобою». Почувши ці благословенні слова, Алі заплакав від радості. Коли наш Володар Пророк запитав: «Чому ти плачеш?» — він відповів: «Нехай моє життя буде пожертвою за Тебе, о Расулюллах! Я плачу від радості, бо Аллах таала та Його Расул задоволені мною». Тоді наш улюблений Пророк сказав: «Не лише я, а й Джабраїл, Мікаїл та всі ангели задоволені тобою». Тим часом на допомогу нашому Володареві Пророку прийшли чотириста мусульман із племені Даус.9 Після цього бої з усією силою тривали далі, щоб здобути інші фортеці. Коли решта сім міцних фортець Хайбару впали одна за одною, юдеї, які тепер опинилися в безвиході, надіслали посольство й попросили миру. Наш Володар Пророк (саллаллаху алейхі ва саллям) прийняв цю пропозицію, і вони домовилися про такі умови: 1- Кров юдеїв, які билися з мусульманами в цій газві, не проливатиметься. 2- Юдеї, які покинуть Хайбар, можуть узяти з собою лише своїх дітей і стільки потрібного домашнього скарбу, скільки здатен понести один верблюд. 3- Усе інше майно, рухоме й нерухоме, уся зброя, як-от кольчуги, мечі, щити, луки й стріли, увесь одяг, окрім того, що на них, тканини, золото й скарби, а також усі тварини, як-от коні, верблюди й вівці, — усе, що є, переходить до мусульман. 4- Нічого з того, що має бути залишене мусульманам, не можна жодним чином приховувати. Ті, хто щось приховає, будуть позбавлені гарантії безпеки й захисту Аллаха таала та Його Расула…
«Я такий чоловік, якому мати дала ім’я Хайдар (лев). Я — як грізний лев!» Хазрат Алі (радіяллаху анх)
Кінану ібн Рабі, який не дотримався цих умов і закопав свої скарби в землю в шкіряних мішках, було покарано. Здобутій воєнній здобичі не було ні міри, ні ліку. Родючі землі та фінікові гаї Хайбару повністю перейшли до ісламського війська.10 Тим часом гатафанці, які повернулися додому, знову прийшли до Хайбару, щоб допомогти юдеям. Побачивши, що наш Володар Пророк здобув Хайбар і змусив юдеїв скоритися, вони сказали: «О Мухаммаде! Ти обіцяв дати нам річний урожай фініків Хайбару, якщо ми покинемо Хайбар. Ми дотримали слова. Тож дай їх нам тепер!» Наш Володар сказав їм: «Хай така-то гора буде вашою». Гатафанці спробували погрожувати й сказали: «У такому разі ми битимемося з вами». Наш Володар Расул аль-акрам відповів: «Хай місцем нашого бою буде Джанафа». Джанафа — це назва однієї з місцевостей гатафанців. Почувши це, гатафанці зі страху відступили й пішли геть.
Наш улюблений Пророк (саллаллаху алейхі ва саллям) та Його героїчні Асхаби дуже втомилися під час здобуття Хайбару. Поки поранених лікували, інші відпочивали.
Зайнаб, дружина Салляма ібн Мішкама, одного з найзнатніших юдеїв, захотіла вбити нашого Володаря Пророка, отруївши Його. Для цього вона зарізала вівцю, засмажила її й домішала до м’яса багато отрути. Потім вона прийшла до нашого Володаря Расула аль-акрама й сказала, що принесла подарунок. Наш Володар Расул аль-акрам прийняв його й покликав Своїх Асхабів, і всі сіли разом їсти. Володар світів відірвав шматок смаженої вівці, сказав: «Бісмілляхіррахманіррахім» — і взяв його до Своїх благословенних уст. Кілька разів пожувавши, Він одразу вийняв його з рота й сказав: «О мої Асхаби! Заберіть руки від цієї їжі! Бо ця лопатка сповістила мені, що вона отруєна». Сахаби негайно забрали руки від їжі. Але тіло Хазрат Бішра ібн Бари, який з’їв шматок м’яса, одразу посиніло, і він помер шахідом. Джабраїл (алейхіссалям) прийшов до нашого улюбленого Пророка й сказав, щоб Він дав пустити Собі кров кровопусканням (хіджама) між Своїми благословенними плечима, аби позбутися дії отрути, що змішалася з Його благословенною слиною. Так і зробили. Після цього отруєне м’ясо закопали в землю. Зайнаб, яка це вчинила, схопили й привели до Нього.
Наш Володар запитав її: «Це ти отруїла цю смажену вівцю?» Вона зізналася й сказала: «Так! Це я її отруїла!» Наш Володар Пророк запитав: «Чому ти захотіла це зробити?» Вона відповіла: «Ти вбив мого чоловіка, мого батька й мого дядька. Я сказала собі: „Якщо Він справді Пророк, Аллах сповістить Йому. Якщо ні, отрута подіє на Нього, і Він помре. Так ми позбудемося Його“». Асхаби аль-кірам дуже засмутилися через цю подію. Коли вони запитали: «Нехай наші життя будуть пожертвою за Тебе, о Расулюллах! Чи вбити нам її?» — Володар світів, Який прощав будь-яку образу, завдану Його власній особі, простив і її. Побачивши це велике милосердя, Зайнаб промовила каліму аш-шахада й стала мусульманкою.11 Серед воєнної здобичі й полонених, захоплених у Хайбарі, була й Сафія, дочка Хуяя ібн Ахтаба. За правом головнокомандувача вона дісталася нашому Володареві Пророку. Володар світів дарував Своїй полонянці свободу. Вона була глибоко зворушена цим, від усього серця промовила каліму аш-шахада й стала мусульманкою. Наш улюблений Пророк, Який дуже зрадів цьому, потішив нашу матір Сафію, ушанувавши її шлюбом. Так Хазрат Сафія стала матір’ю віруючих. Весілля відбулося в місцевості Сахба, і було влаштовано весільне частування (валіма) з дині й фініків.12
Біля благословенних очей нашої матері Хазрат Сафії видніла синя пляма.
Коли наш улюблений Пророк запитав: «Що це за пляма?» — вона відповіла: «Одного разу вночі я побачила уві сні, що місяць зійшов з неба й опустився мені на коліна. Коли я розповіла про це своєму чоловікові Кінані, він сказав: „Ти задивилася на те, щоб стати дружиною цього арабського царя, що йде на нас!“ — і вдарив мене в око, і воно посиніло, як Ти бачиш». Після того як Хайбар було здобуто, юдеї сказали нашому Володареві Пророку: «О Мухаммаде! Ми покинемо Хайбар. Але ми добре знаємося на хліборобстві й на догляді за полями, виноградниками й садами. Якщо Ти хочеш, можеш віддати ці родючі землі нам в оренду. Ми їх оброблятимемо й даватимемо Тобі половину врожаю!» Наш улюблений Пророк і сахаби не мали часу займатися хліборобством. Вони без упину, вдень і вночі, трудилися заради поширення релігії ісламу й заради джихаду фі сабіліллях13. Наш Володар Пророк був задоволений пропозицією й сказав: «За умови, що ми зможемо вигнати вас, коли захочемо». Юдеї погодилися на це й почали обробляти землі Хайбару.14 Наш Володар Пророк переможцем повернувся зі Своїми Асхабами до Медини. У ті дні останні Асхаби, що лишалися з мухаджирів, які переселилися до Абіссинії, серед них Умм Хабіба (радіяллаху анха), на чолі з Джафаром ібн Абі Талібом сіли на два кораблі, які надав їм Наджаші, і висадилися в гавані Джар. Звідти вони приїхали на верблюдах до Медини. Наш Володар Пророк дуже зрадів, побачивши, що Його Асхаби, які дванадцять років тому переселилися до Абіссинії, повертаються на чолі з Джафаром ібн Абі Талібом. Він поцілував Хазрат Джафара в чоло, пригорнув його до Своїх грудей і сказав:
«О мої Асхаби! Заберіть руки від цієї їжі! Бо ця лопатка сповістила мені, що вона отруєна» Хадис шаріф
«Я не знаю, чому мені більше радіти: здобуттю Хайбару чи приїздові Джафара. Ваша хіджра подвійна: ви переселилися і до Абіссинії, і до мого краю». Вони піднесли Расулюллахові подарунки й лист, які надіслав Наджаші Асхама. Цього ж року відбулося й Його весілля з нашою матір’ю Умм Хабібою. Нашій матері Умм Хабібі було тоді тридцять шість років. Здобич Хайбару розподілили між усіма Асхабами аль-кірам, які були при укладенні Худайбійської угоди, між тими, хто брав участь у газві Хайбар, між Асхабами, які переселилися з Абіссинії, і між племенем Даус, яке брало участь у здобутті.15
Зі здобуттям Хайбару всі юдеї Аравійського півострова опинилися під владою нашого Володаря Пророка. Тепер вони вже не мали змоги допомагати багатобожникам. Племена й держави довкола зрозуміли, що мусульмани, які взяли фортецю Хайбар, що зі своєю зброєю та воїнами здавалася неприступною, мають велику силу, і почали остерігатися ісламської держави. Мекканських багатобожників здобуття Хайбару пойняло великим сумом і відчаєм. Після цього здобуття багато племен, великих і малих, прийшли до Медини аль-Мунаввари, щоб стати мусульманами, і удостоїлися честі бути серед Асхабів аль-кірам, — навіть гатафанці… Деякі племена, які не бажали коритися, були приведені до послуху тим, що проти них посилали військові загони.